Читати книгу - "Голодні ігри, Сьюзен Коллінз"

Я проґавила свій шанс, було запізно для втечі. Я витягнула одну зі стріл й піднесла до тятиви, але виявилося, що замість однієї тятиви перед очима пливе аж три, а сморід від розкладеного тіла такий сильний, що я просто не можу. Не можу. Не можу.

Й ось так безпомічно я стояла навколішках, коли з кущів вискочив перший трибут і над моєю головою завис гострий спис. Обличчя Піти перекосилося від шоку, хоча це й було безглуздо. Я напружилася, приготувавшись до удару, але натомість Піта опустив руки.

— Чому ти досі тут? — прошипів він до мене.

Мої очі округлилися, я розгублено дивилася, як великі краплі води повільно котяться опухлим вухом Піти. Все його тіло блищало, немов зарошене.

— Ти збожеволіла? — він підштовхнув мене списом. — Вставай! Вставай!

Я підвелася, але він досі штовхав мене. Що? Що він задумав? Він щосили штовхнув мене геть.

— Біжи! — закричав він. — Біжи!

За спиною Піти з’явився Катон. Він прорубував собі шлях крізь густі кущі й щодуху мчав до нас. Він був також мокрий із ніг до голови, а під оком у нього красувалася велика ґуля. У руках він тримав меч, сам вид якого додав мені сил утікати. Я бігла, міцно притиснувши до себе лук і стріли, налітаючи на дерева, які з’являлися нізвідки, спотикаючись і падаючи. Я пробігла повз свій ставок і опинилася в незнайомій ділянці лісу. Все навколо почало розпливатися й викривлятися. Метелик роздувся до розмірів будинку, а тоді розпорошився на мільйони зірочок. Замість дерев мені ввижалася кров, вона крапала на мої черевики. З пухирців на руках почали вилазити мурахи, і я не могла їх струсити. Вони повзли вгору, по руках, по шиї. Хтось заверещав — нескінченним задиханим криком на найвищій ноті. Мабуть, то була я сама. Я спіткнулася й упала в невеличку яму з оранжевими бульбашками, які гуділи, мов гнізда мисливців-убивць. Скрутившись калачиком, я приготувалася вмерти.

Знесилена і збита з пантелику, я усвідомлювала тільки одне: щойно Піта Мелларк урятував мені життя.

А тоді мурахи дісталися моїх очей — і я зомліла.

Розділ 6

Моя свідомість опинилася в полоні кошмарів, кожен із яких був страшнішим за попередній. Усе, чого я найбільше боялася, поставало перед моїми очима в таких яскравих деталях, що я сприймала це за реальність. Щоразу, приходячи до тями, я думала: «Нарешті все скінчилося». Але ні. Кожен кінець був початком нового кошмару. Важко сказати, скільки разів мені привиділася смерть Прим. А скільки разів мені довелося пережити наново смерть батька? А свою власну? Це була нормальна реакція на укуси мисливців-убивць. Їхня отрута діє тільки на ту частину мозку, яка відповідає за страх.

Коли я зрештою прийшла до тями, то просто лежала в очікуванні наступного видіння. Але, мабуть, отрута вже вийшла з мого тіла, добряче потрусивши і виснаживши його. Я досі лежала на боці, скрутившись, немов зародок у лоні матері. Я повільно підняла руку й торкнулася очей. Виявилося, що з ними все гаразд, що ніяких мурах не було. Довелося докласти зусиль, щоб випростати руки й ноги. Мені боліло все тіло, тож не було потреби оглядати себе і з’ясовувати, яке місце ушкоджене. Рухаючись дуже-дуже повільно, я зрештою сіла. Увесь цей час я пролежала в ямі, але виявилося, що оранжеві бульбашки, які дзижчали, мов осині гнізда, були плодом моєї уяви, натомість дно ями було повністю вкрито сухим жовтим листям. Мій одяг увесь промок, але я не знала від чого: від води, вологи, дощу, а може, поту? Кілька хвилин я просто сиділа, пила маленькими ковтками воду з фляги і спостерігала за жуком, який намагався вилізти на кущ жимолості.

Скільки часу я була без тями? Коли мене почали переслідувати видіння, був ранок. А зараз обід. Але одубілість у моїх суглобах свідчила про те, що минув не один день, можливо, два. У такому разі я не дізнаюся, скільки трибутів вижило, а скільки померло від укусів мисливців-убивць. Глорія і дівчина з Округу 4 точно загинули. Але залишився ще хлопець з Округу 1, обоє трибутів з Округу 2 і Піта. Чи померли вони? Якщо ні, то останні кілька днів стали для них таким самим пеклом, як і для мене. А що з Рутою? Вона така крихітна, що навіть незначна кількість отрути в крові могла її вбити. Але... Оси не повинні були її наздогнати: вона мала значну фору.

У роті був гнилий смердючий присмак, і вода не допомагала. Я насилу дотягнулася до куща жимолості й зірвала квітку. Ніжно відірвала тичинку від пелюсток і накрапала нектару собі на язик. У роті стало одразу приємно і солодко, по язику й горлу розлилося тепло, і на мене нахлинули спогади про літо, про рідний дім і про Гейла. Чомусь мені згадалася наша остання прогулянка до лісу й остання розмова.

«Знаєш, а ми б змогли».

«Що?»

«Змогли б покинути округ. Утекти. Жити в лісі. Тільки ти і я, ми б упоралися...»

Раптом мої думки переключилися з Гейла на Піту... Піта! Він урятував мені життя! Здається. А може, тоді отрута вже почала діяти, і я не могла відрізнити реальність від марення? Але якщо він зробив це, — а моя інтуїція підказувала, що так воно й було, — то навіщо? Можливо, він продовжував грати роль закоханого, як тоді, під час інтерв’ю? А може, він справді намагався захистити мене? Якщо так, тоді чому він об’єднався з тими кар’єристами? Безглуздя якесь.

Мені стало цікаво, як би пояснив це Гейл. Я замислилась на мить, але одразу викинула це з голови: з невідомої причини Гейл і Піта зовсім не могли співіснувати в моїй свідомості.

Отже, я зосередилася на одній справді приємній події, яка трапилася відтоді, як я опинилася на арені. У мене з’явився лук і стріли! Аж дванадцять стріл, разом із тією, яку я дістала, сидячи на дереві. На них не було й сліду гидкого зеленого слизу, який сочився з тіла Глорії, — це підтвердило мої