Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Леля добре знала ліс, чимало днів провела в довгих мандрівках навколо свого села. А на початку літа разом із Лисим подолала велетенську відстань від своєї вьоски до Руїни й назад — до села Лисого. Не раз потрапляли вони в страшні пастки, не раз вона сама рятувала Лисого від смертельних небезпек. І все ж коли вони перебували в лісі, Леля завжди покладалася на свого друга. І не лише тому, що він передбачав небезпеку якимось незбагненним для неї чуттям. Просто Лисий краще знав ліс, швидше приймав рішення, і ці рішення здебільшого були правильні.

— Васильку, — сказав Лисий, — рубай лозу і плети мокроступи. Вмієш?

— Давай я спочатку нарубаю лози, а потім ти мені покажеш, як їх плести, гаразд? — Василько як міг викрутився.

— Лелю, рубай прохід у малиннику. Бо я зі своєю босою ногою зроблю це гірше.

— А навіщо й мокроступи, й прохід? — логічно поцікавився Василько.

— Не знаю, — відповів Лисий. — Буде темно — нічого не зробимо.

Він зрубав кілька лозин і заходився показувати Василькові, як плетуть мокроступи. Спершу зв’язав найтовщу лозину в велике коло, потім почав перетягувати його впоперек тоншими лозинами, щоб вийшов овал. Далі переплітав їх подовжніми перетинками — щільно одна до одної. А насамкінець прив’язав по краях зовсім тоненькі гілочки й ними закріпив цю широку лижу собі до ноги.

— Зрозумів?

Василько кивнув і теж узявся до роботи.

А сутінки густішали.

Лисий закінчив плести другого мокроступа, прив’язав пару до ніг і, обережно ступаючи, дістався до двох дерев з руку завтовшки. Леля й Василько навіть припинили свою роботу, насторожено стежачи за водою навколо нього, вкритою ряскою, арбалети напоготові. Втім, вони сподівалися, що зненацька ніяка звірюка Лисого не заскочить. Та й глибина була ледь по коліна, тож нічого великого там водитися не повинно.

Кількома ударами шаблі Лисий зрубав деревця й потяг їх до берега. Крони дерев залишали на поверхні води широку світлу смугу, загортаючи за собою ряску. На цю смугу з обох боків напливала нова зелена плівка. Смуга, немов хвіст ящірки, широка біля Лисого, наприкінці вже була тоненька.

От із тієї широкої смуги й вистрибнула на хлопця велика — з Глину завбільшки — видра. Вся вона, навіть ошкірені зуби, була вкрита мулом і ряскою. Тварюка летіла дуже швидко, просто над водою, що й врятувало Лисого від тих замулених пазурів. Вона врізалася в крону деревця, зламавши кілька гілок, але решта її не пустили, видра перекинулася на спину й гепнулася об стовбур дерева, яке тяг за собою Лисий. Цієї миті Леля поцілила її з арбалета.

Лисий знову рушив до берега, ніби нічого не трапилось. І встиг.

Вода в тому місці, де в неї впала вбита видра, наче закипіла. Щось страшне там відбувалося, ніби кілька великих тварин билося за м’ясо. Навіть Глина був обурений цією картиною. Він бігав берегом, несамовито гавкав і вимагав негайно припинити.

Леля подумала, що вночі вся ця погань цілком здатна полізти на них. Вона відвернулася й почала люто вирубувати малинник, розчищаючи дорогу до рятівного схилу. Тепер зрозуміло, що іншого шляху в них немає.

Образа

Попереду була ще дуже довга дорога. Івась і Петрусь згиналися під тягарем рук, якими Вухань спирався на їхні плечі. Хлопцям було дуже важко. Але вони все ж таки йшли — удвох можна йти, хай і повільно. Івась був певен, що дійдуть. От тільки коли? Скоро вечір, а хлопчик так і не дізнався, що сталося, де Марічка. Треба бігти, щось робити, а він втиснений у землю важкою Вуханевою рукою і не те що бігти не може — взагалі ледве пересуває ноги.

Івась помітив, що Вуханеві стає легше. Він уже не так тяжко спирався на них, і хода їхня ставала дедалі швидшою. Та найгірше те, що Вухань безперервно говорив. Те, що він хотів сказати, Івась уже знав, і можна було б просто не слухати, але балакун заважав думати, а це дратувало.

— Хіба ж це таке? — вголос розмірковував Вухань. — Як же так? Ні. Так не можна. Куди ж воно… той!

— Так а що ж? — схоже, Петрусь уже навчився не лише розуміти свого дорослого друга, а й висловлюватися так само виразно.

— Бо це нікуди не годиться! — зрадів Вухань, що його слухають, та ще й розмовляють із ним. — Така гидота!

— А нащо ж ти? — не погодився Петрусь.

— Хіба ж я той..? — наполягав Вухань. — А як не я? А як дитина?

— Яка дитина?

— Та хоч би й не дитина!

— Так це ж не для дітей! — не вгавав Петрусь.

— Ще не той… не вистачало! А як і для тих… То що?

— Ну, то воно ж справді для тих!

— А вони що — не живі?

— О! — обурився Петрусь. — Вовкулаків пожалів!

— І ти б пожалів, якби так, як я… той.

— Я не такий дурний, щоб туди ногу стромити.

— Ох і розумний! — образився Вухань.

Воно й справді виходило, що Петрусь назвав його дурнем. Он як, здивувався Івась. Виходить, навіть у такій безглуздій розмові можна образити людину!

— А будеш ображатися, Бороді розповім, — добив друга Петрусь.

— Та як же ти… той! — Вухань аж захлинувся. — Та ти ж… Ні-і-і! Це вже… той! А я йому!.. Ні-і-і! Це вже той!..

— Облиште сваритися, — нарешті втрутився Івась. — Завелися, як діти. Давайте краще перепочинемо.

— Давайте, — погодився Вухань.

Але плечей їхніх не відпустив і не зупинився. Тільки й радості, що замовк. Добре хоч розтягати їх не довелося, подумав Івась.

Сходження навпомацки

Лисий відтягнув деревця подалі від води й почав обрубувати гілля, залишаючи великі відгалуження при стовбурі. На меншому дереві хлопець лишив при верхівці й унизу по дві довгі обчухрані гілки. Рештки гілля він звалив на березі — якщо хтось у темряві полізе до них, це його, звісно, не зупинить, але принаймні хрускіт гілок дітей попередить.

Коли дві драбини були готові, Лисий розділив на дві рівні частини мотузку й поприв’язував її до верхівок стовбурів.

Тим часом настала ніч.

Леля сяк-так закінчила прорубувати прохід. Лисий вирішив прив’язати собі до ноги ще пару мокроступів, щоби захистити ногу. Колюча лоза малини густо вкривала шлях до схилу, ще й тонкі гострі пеньки там і сям стриміли з землі. Це він так здогадувався, бо щось розгледіти під ногами було вже неможливо.

Тут їх здивував Василько. Виявляється, він не тільки встиг наплести тепер уже нікому не потрібних мокроступів,