Читати книгу - "Легенда про безголового"

Принесли м'ясо на великiй тарiлцi, прикрашене зверху двома стеблинами петрушки. Посунувши його виделкою вбiк, я вивалила поруч салат iз маленької мисочки. Нiчого, нормально тут готують, не зiпсували.

Поїхали далi: раптом до Лiзи повертається колишнє кохання. Де, коли, за яких обставин — тепер не важливо. До того ж чоловiк перебирається з обласного центру в маленьке мiстечко, пiдкидати дров у вогнище пристрастi раптом стає складнiше, i в когось iз коханцiв нарештi починає працювати голова. Колишнiй чоловiк так бездарно втрачений i тепер раптово знайдений, але другого шансу доля не дає. Вiрнiше, дає — бери, скiльки хочеш, тiльки часи змiнюються. Очевидно, колишнiй чоловiк не з багатих. Живе, ясна рiч, не зовсiм уже в куренi, але напевне матерiально не так забезпечений, як власник мережi продуктових мiнi-маркетiв. Лiза ж звикла до певного рiвня життя, i навiть повернуте кохання не заслiплює її остаточно.

Єдиний вихiд — передчасна смерть Потурая i вступ у дiю заповiту. Вона вже може сама керувати фiрмою, впорається. Навряд чи коханого така перспектива не влаштовує. Але ж Потурай — чоловiк у розквiтi сил, i помирати не збирається. Убити? Отруїти, наприклад? Вiдпадає — будь-яка нагла смерть почне розслiдуватися, рано чи пiзно Лiза потрапить пiд пiдозру. Та й кiлера вона навряд чи погодиться наймати: за логiкою, згодом доведеться позбавлятися вiд нього самого, бо нема гарантiй, що не почне шантажем доїти новоспечену вдову i директорку фiрми.

Зате Лiза Потурай — iсторик за освiтою. Нехай давно не працює за фахом, але цiкавiсть залишилася. Тим бiльше, що в тихому Подiльську, куди її перевiз чоловiк, не особливо питаючи про згоду, нiчого цiкавого, крiм iсторiї, немає. Так вона знайомиться з мiсцевим активiстом, директором музею Бондарем. Це, до речi, треба ще додатково з'ясувати. Бондар не говорив, що вони знайомi, але я й не запитувала — для чого менi це знати? Гаразд, це потiм, вiдволiкаюся…

Директор музею розповiдає дружинi мецената легенду про Безголового. Вiн усiм її розповiдає, бо це — чи не єдиний його реальний капiтал, його розробка, його знахiдка, його дiтище. Очевидно, Лiза ще не знала, як вона використає цю iсторiю. Можливо, навiть нiяк i не збиралася використати. Тiльки раптом у Подiльську починаються жахливi вбивства, i не одному Бондарю стукає в голову прямий зв'язок того, що вiдбувається, зi старою страшною казкою.

Далi — самi лише здогадки. Лiза складає два i два, бачить простий результат i починає блискавично дiяти. Поки що я не можу собi уявити, як вона вирахувала виконавця ролi мiсцевого привида, музейного сторожа Стьопу, i як вивела його на свого чоловiка. Чи навпаки — чоловiка на Стьопу. Тiльки замисел простий до генiальностi, навiть можна сказати — класичний: подати Вiктора Потурая однiєю з випадкових жертв серiйного вбивцi-психопата. З ситуацiї, яка склалася для Лiзи, такий вихiд — справдi єдиний.

Розмiрковуючи, я не помiтила, як доїла все i — що погано — не зрозумiла, смачно було чи нi. Вiрнiше, я знала, що це смачно, тiльки не отримала вiд їжi жодного позитивного ефекту, окрiм вiдчуття наповненостi шлунку. Принесли другу каву. Зробила ковток.

Може все вiдбуватися за схемою, яку я вибудувала? Цiлком. Не вистачає якихось дрiбних деталей, дещо можна уточнити, але в цiлому все виглядає досить логiчно. Лiза спала з купою чоловiкiв, та це ще не свiдчить про її здатнiсть до вигадування i втiлення в життя подiбних комбiнацiй. Але вона вiдмовилася вiд власної дитини. I ось цей факт менi особисто говорить багато про що.

Чорношкiре немовля свiдчило не стiльки про зраду чоловiковi, скiльки про необережнiсть самої жiнки. Вона не хотiла цiєї дитини. Чоловiк мав повне право повестися так, як вiн повiвся. Але жiнка навiть пiсля цього не мала права кидати своє новонароджене дитя, хай там воно буде десять раз чорне. Лiза зробила це, причому — без жодного жалю, якщо вiрити Катеринi Мегерi.

Жiнка, здатна на подiбний вчинок, здатна i на бiльш страшнi речi.

Я допила каву, розплатилася, заодно перевiрила свої фiнанси. Переїзди на таксi зжерли майже половину з видiленої на оперативнi витрати сотки, та я вже зробила, що могла, i тепер треба їхати назад. До Подiльська вистачить.

Тiльки треба все ж таки прояснити для себе одне питання.

Дома в Анатолiя Бондаря я нiколи не була.

З дороги передзвонила йому, запитала, чи дочекається вiн мене в музеї, є одна розмова. Вiн буркнув, що йому набридли за останнi днi будь-якi розмови, i взагалi вiн пiде сьогоднi ранiше. А якщо вдома? Ну, як дуже хочете, то приїздiть. Ось таке гостинне запрошення. Нехай, вiн уже вiд мене не вiдчепиться.

Адресу вiн сказав, i вiд центру я досить легко знайшла його невеличкий приватний будиночок, якраз недалеко вiд краєзнавчого музею. У дворi загавкав собака, та самого пса я не бачила, скiльки не придивлялася через паркан. На годиннику — початок восьмої вечора, мiсто поволi огортали раннi тихi вересневi сутiнки. Пес знову загавкав, потiм я почула: «Замовкни, Полк!», i, нарештi, до мене вiд ґанку пройшов господар.

Якщо в нього i був незадоволений вигляд, то Бондар цього не показував. Одягнений вiн був так, наче або кудись збирався, або щойно прийшов з роботи i не вважав за потрiбне чи не встиг перевдягнутися: незмiннi джинси, водолазка, шкiряний пiджак. Собака бiг за ним — молода кавказька вiвчарка в нашийнику, поводок вiд якого Анатолiй тримав у руцi.

— Я його прогуляти хотiв, — пояснив вiн.

— Гуляйте, можемо на ходу поговорити.

— Якщо ви не довго, давайте краще до хати пройдемо. У мене були свої плани, тому ви менi не будете заважати, якщо ми побесiдуємо зараз, а потiм пiдемо кожен за своїм графiком. Вибачте, я можу здатися нечемним…

— Трошки є, — як могла щиро посмiхнулася я.

— Мусите зрозумiти: коли тебе вже кiлька днiв звинувачують у сприяннi вбивствам i переховуваннi вбивцi, важко залишатися ввiчливим та терплячим. Можете не сумнiватися: журналюги сюди дуже скоро набiжать. Заголовки я вже бачу: «Давня легенда оживає — i вбиває!» Це так скоро почнуть