Читати книгу - "Княгиня Ольга"

Туди княгиня йде з великою сольбою і великими надіями...

Царгород! Величне і грізне мрево її дитинства. Звідти тихо приповзло на її рідну землю дунайську оте чорне лихо — ота лесть, підступ, віроломні єлейні слова й догідливі поклони, які полонили недолугого синка великого й грізного Симеона.

Воно обвило ніжними руками константинопольської царівни Марії шию простого умом болгарського царя Петра Симеоновича, жорстоко перетнуло дихання йому і його державі.

Ромейські чиновники, вчителі, священики витіснили повсюди молоду порість Болгарської держави, здійняли галас про дружбу і любов між двома народами і насаджували тут свої закони, свою владу, свою мову.

Велика Болгарія, що довірливо схилила своє горде чоло перед тим гамірним і підступним криком про вищість Ромейської держави та її духу,— та Болгарія почала задихатись у чаді поклоніння перед своєю хижою сусідкою, відкинула свою велич, традиції, упивалась справді вищою силою і більшою красою Ромеї, забувши, що свої парості винограду засихали, не підперті працею, потом і золотом свого народу.

Болгарія ніби вчаділа і почала слабнути. Ромея зуміла відомстити за свої давні поразки від гордих болгар.

Царедворці Петра і Сурсубула ніби не помічали нічого. Тонули в розкошах, славослів'ї про попередню велич своїх державців, відкидали все своє, бо не було таким високим і досконалим,— книги, храми, схоли, тканини, коней... Повергли під ноги ромеям славу своїх великих полководців і царів, котрі відібрали в імперії цю слов'янську землю й розбудовували її. Повсюди говорили про мир, про любов — бо лінощі в розкошах були для них солодші, аніж щоденні державні труди, аніж нещадна боротьба з постійними жорстокими наїздами нових сусідів — угрів-мадярів, та з підступами греків.

Цей двір, знала княгиня Ольга, розколовся на боярські групи, котрі ворогували між собою. Бо кожен жадав урвати найбільше влади, земель і впливу на царя чи на царицю — і все, щоб тугіше набити свої гамани і черева. О, воістину, Бог карає сліпотою душі тих, хто забуває, що не хлібом єдиним живе чоловік і держава!..

Звідси, здалеку, Ользі здавалося, що Царгород, як той велетенський павучище, обплутав двір болгарського царя тисячами липких ниточок і впявся своїми численними гострими кігтями та отруйними язичками в мозок і в тіло болгарської землі. Вона знемагала... Кров, сила, розум її людей перекачувались в чужу країну й розбудовували, підживлювали її.

Болгарія гинула в усіх на очах. І не було їй ні від кого ні помочі, ні співчуття. Кожен бо стояв за себе. Та хитро вдивлявся довкола, де б іще відшматувати частку ситого пирога.

І ось княгиня роздумувала над майбутнім своєї держави. О, ні, вона не мусить повторити долю болгарської землі — вона мусить підтримати тут, в Руси, вогнище духовного життя, щоб зіпертись на власні сили, щоби блиск чужої краси не затьмарив очі сліпим душею, щоби гордість і велич зростали і зміцнювались тут, серед цих добрих і довірливих полян-русів, котрі зуміли самі витворити свою державу та вже один раз стали жертвою чужої сили й нахабности.

Потрібно швидше роздмухувати це вогнище... Потрібна нова сила, котра дала б сильний поштовх для його спалаху!.. Де взяти її? Найліпше урвати частку блиску й світла від вселенської імперії. Київ далеко від Царгорода, не буде загрожений від зазіхань ромеїв. А тут уже є грунт для посіву широкої освіти і мудрости, що зібрала в собі християнська церква.

Київська Країна Руси швидко перейме все гарне, що сотворили люди на всій землі, і зрівняється з іншими державами, а найперше з Болгарією. Ці дві слов'янські країни піднесуть слов'янський світ над хижістю ромеїв та диких орд, зламають занесений ними меч над їхніми землями і повалять спільно ту силу, котра завжди гребе під себе чужі багатства і чужий розум.

І ще думала Ольга: прийде час, і може так статися, що Країна Руси зрівняється навіть з блискучою імперією. Київські володарі сядуть поряд з царгородськими кесарями. Адже земля Київської країни, земля русів-країнців ширша, багатша, вільніша. Народ сей ні в кого не відбирає насильно ані земель, ані живого духу, обичаю чи віри. Такий народ має бути возлюблений Богом і Небом. І вона, княгиня київська, відкриє двері, щоб та Любов велика швидше зійшла з Неба на сю землю. І тако буде!.. І буде це для неї великим пам'ятником у віках. Як пам'ятає цей добрий народ першого будівничого Країни Руси князя Кия, як пам'ятає останнього Києвича, що вивів цю країну із небуття і зухвало поставив її поряд із Ромеєю силою меча, так і її пам'ятатимуть як велику господиню цієї країни, яка навела в ній лад і відкрйла простір до світла знань. Яко Симеон у Болгарії!..

О Царгород! Великі надії покладає на тебе київська господиня... Тільки ж чи захочеш відчути їх?

Кесарі царгородські були поглинені своїми клопотами та ще увагою до Болгарії. Та настирними сусідами з півдня, що тиснули на візантійські землі. Тож і було зручно з'явитись в цей час туди і запропонувати поновити давній мир і дружбу, запропонувати руських воїв (Ромея завжди потребувала їх безконечно багато!) і попросити царівну для княжича Святослава в жони. Царгород дістане спокійного сусіда на Чорномор'ї. Для Руси теж користь: династичний шлюб зміцнить добрі зносини з великою імперією, звідки почне приходити світло християнського вчення, мудрости й освіти... Це дасть Країні Руси крила для злету ввись!.. Отоді Болгарія і Русь стануть двома крилами слов'янства Подунав'я і Подніпров'я, які виведуть їх у широкий світ державного буття...

Високо витали передуми державної жони київської, і вона враз забула, куди йшла і чого хотіла. Раптом побачила двох незнайомих жінок, що йшли їй назустріч. Приглянулась — щось ніби знайоме в старечій постаті зігнутої, скрученої стариці, що опиралась на ціпок. Друга жінка висока, молода, налита силою в грудях і в плечах. Щоки її пашіють рум'янцями, на голові вінчики із кіс. Далебі, це ж Мальва! Степкова наречена. Чого вони тут? Коли жінки наблизились до неї, нарешті впізнала в тій стариці Житяну, матір Степкову. Невмируща багатотерпеливиця, мати київського Книжника... Ще топче ряст на землі. Ніби вона вічна!.. А може, й справді є вона безсмертною, як саме життя на цих Київських горах. Мабуть, через те дали їй з веління долі й таке ім'я — Житяна... Хоча яке ж то життя у неї — поховала чоловіка, сина, згорблена, скручена, вироблена й вимучена стражданнями й нестатками. Але —