Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

Я вдячно посміхаюся молодиці й іду на майдан, де шикуються сотні мого полку, а молодиця стоїть у дверях і довго дивиться мені вслід…

Не знаю, — чи страх лишитися самому в селі напризволяще, чи знайомий поклик полкової сурми, чи лагідна турбота про мене сердешної молодиці — роблять чудо: хворобу як водою змило, і я разом із полком роблю за день сорок верст переходу до містечка Ярмолинці, де пізно ввечері розташовуємось на ночівлю. Що то була за недуга в мене — мабуть, не знає й медична наука, але напевно можна сказати, що то був не тиф, як діагностував наш полковий фельдшер.

Тиф здолав іншого: отого стрункого, високого колишнього гвардійця, що перекинувся до нас ще під Бачкурином і дістав сотню в курені Луцького, з яким одразу заприятелював. Йому стало недобре ще в дорозі, і курінний Луцький поклав його на воза з кулеметом, де колишній гвардієць лежав скрючившись і тремтячи від холоду.

Мені не раз бувало жаль цього красеня, коли в негоду він вів свою сотню на заставу, щоб мокнути там під дощем, тоді як я з писарем Максимом ось-ось заночую в теплій селянській хаті. У Ярмолинцях Луцький розмістився з хворим в окремій кімнаті просторого єврейського будинку, що належав якомусь місцевому крамареві. Раз у раз Луцький стурбовано підходив до хворого, котрий весь час марив, лиш зрідка приходячи до пам’яті.

Ранком другого дня Луцький наказав винести хворого з матрацом та периною надвір і покласти на мобілізовану фуру. Хазяйка, стара єврейка, здійняла страшний Гвалт — так їй шкода було своєї перини, але ні Луцький, ні козаки, що виносили хворого, не вважали на її плачі й благання.

У другій половині дня ми пройшли повз вузлову станцію Гречани, де на колії стояло кілька вагонів з виготовленими закордоном на замовлення уряду УНР новенькими гривнями. Здається, вагони ніхто не охороняв — бери гроші кому не ліньки, а самі вагони стоять як неприкаяні, не знаючи, чи їм прямувати до Кам’янця-Подільського, як призначалось, чи прориватись кудись на північ до уряду УНР, який не знати де тепер перебуває. Людей на станції щось не видно: мабуть, ті, що досі користувались залізничним транспортом, воліють подорожувати на селянських фурах, далеко певніших у цей скрутний час, ніж поїзди, для яких колій чимраз зменшується…

Залізницю Проскурів-Волочиськ ми переходимо, тримаючись ближче до Чорного острова, бо, за чутками, під Проскуровом уже з’явились денікінські роз’їзди…

У трикутнику смерті

Що ближче до Старокостянтинова, то більше й більше стає людей на шляху та різних фур з цивільним і військовим людом. Кого тут тільки нема! Ось їде на возі, добре вмостившись на сіні, протоієрей Липківський, що був торік полковим священикйй 2-го Запорізького полку Болбачана, а згодом став митрополитом Української Автокефальної Церкви. Сумними очима дивиться старий на обшарпаних козаків, котрі йдуть збоку й попереду його фури. Як не схожі ці змучені довгим переходом обшарпані нетяги на бадьорих, забезпечених усім потрібним болбачанівських вояків, що вірили у свого полковника, який приведе їх до кінцевої перемоги! Таке військо не сором було показати цивільній людності під час кримського походу, та й німецькі генерали здивовано поглядали на Цей полк: відкіля з цілковитого розпаду старої російської армії в українців зміг виникнути такий зразковий, дисциплінований полк? Але нема вже серед живих Болбачана, не знати й що сталось тепер з його Запорізьким корпусом, перейменованим у Запорізьку групу… Чи пощастило генералові Сальському, котрого призначено ще вліті командувати цим корпусом після наступника Болбачана Волоха, зберегти те, що створив Болбачан в умовах розруху й боїв у січні 1918 року? Та ось збоку їде верхи на буланому коні й сам Волох, тепер командир Гайдамацької бригади, оточений кількома кінними гайдамацькими старшинами. На ньому сива шапка з коротким червоним шликом, а при поясі — з правого боку кобура нагана, з лівого ж, замість шаблі, шишкуватий ціпок, зачеплений ковінькою за широкий пояс. Чи не шкутильгає Волох, спираючись на цей цивільний ціпок, який зовсім не пасує до войовничого вигляду цього гайдамацького верховоди? Лице у Волоха рябе, з слідами колишньої віспи, але самовпевнене, хоч і малоінтелігентне. Проте це він видав власним коштом першу книжку віршів свого козака 3-го Гайдамацького полку Володимира Сосюри, котрий вступив до полку у Сватовій Лучці в Донбасі. Цей же Волох відрядив Сосюру й до юнацької школи — опанувати військову науку й стати згодом старшиною. Через багато років пізніше я довідався, що Сосюра з кількома іншими юнаками попав у денікінський полон у бою під Деражнею й був одвезений до Одеси, де, після поразки денікінців, перейшов до червоних.

Зараз Волох поспішає до Старокостянтинова, куди, мабуть, прибули вже і його гайдамаки.

Промчав збоку по примерзлій землі й відкритий автомобіль з Петлюрою в невисокій сивій шапці з червоним верхом замість шлика й з башликом, кінці якого закинуто за спину. Я не встиг роздивитись його обличчя, але, певно, воно не веселе, бачачи перемішані ряди решток своєї армії, що понуро йдуть невідь-куди й по що…

Справді, загальна картина вельми сумна, щоб не сказати — розпучлива. Падає сніг і вже добре припорошив поля, а по шляху тягнуться безкінечні валки возів з провіантом і бойовим припасом. На лантухах із збіжжям та цукром лежать хворі на тиф козаки, а кому не стало місця на возі, той шкандибає збоку, тримаючись рукою за полудрабок або задок воза, поки стає ще сили в руках і ногах. Край шляху попадаються дохлі коні з витягнутими ногами, а далі й людські трупи, які нема кому поховати, бо всі квапляться далі.

Люди йдуть не шляхом, а край нього. Козаки й старшини перемішались поміж різними частинами не тільки своїх дивізій, а й груп. Ось, спинившись, щоб закурити на вітрі махорчану цигарку, я раптом бачу Жоржа Слатіна, сина охтирського поліцейського пристава. Ніколи я не сподівався побачити його старшиною Залізної дивізії генерала Удовиченка й почути від нього чисту українську мову! Адже в його родині ніхто й слова не промовив цією мовою, та й сам Жорж не виявляв ніяких ознак українства, коли вчився в Охтирській гімназії. Він розпитує мене про Охтирку, в якій не був, відколи з шостого класу гімназії пішов до юнкерської школи, а потім став фронтовим офіцером російської армії й десь тинявся, коли ця армія стала розпадатись у перші ж місяці Лютневої революції. Аж диво мене бере: де, коли й як