Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

Фельдшер, з колишніх «ротняків», цебто фельдшерів російської армії, що осягли медичну премудрість на короткострокових курсах при військових шпиталях, засуває мені під пахву термометр і з того, як пашить від мене жаром, подумки визначає діагноз: висипний тиф. Яка ж бо ще хвороба може причепитись до завошивленого вояка української армії!

Вийнявши через п’ять хвилин термометр, він дивиться й хитає головою:

— Тридцять дев’ять і сім. Нічого собі нагнало!.. Проти тифу ліків поки що ні в кого нема, тож вертайтесь до хати й лежіть там, поки, дасть Бог, не видужаєте самі. А курінного Луцького я сповіщу про вас.

На тому й кінчається прийом у нашого полкового ескулапа.

З думкою, що в мене починається тиф, я відчуваю ще більшу кволість у всьому тілі й ледве пересуваю ноги, повертаючись до хати лагідної молодиці, котра, видати, вболіває за мене хворого. Сердешна, вона стелить мені постіль не на долівці, як то звичайно роблять селяни на наших ночівлях, а на полу, де кладе на солому чисте рядно, під голову подушку й накриває мене чоловіковим кожухом, щоб я зігрівся від трясці.

Покінчивши зі мною, молодиця виходить надвір поратись коло худоби, а мене огортають сумні думки: як же воно буде зі мною далі, коли тиф розвинеться на всю свою потужність, і я не зможу рушати з військом?

Надвечір до хати заходить козак першого куреня, що перебрав на себе обов’язки писаря. Його послав курінний Луцький довідатись про стан мого здоров’я. Бачить, як увесь я палаю від жару, тоді як сам тремчу від холоду, скрушно хитає головою й співчутливо проказує:

— Погано, дуже погано, що ви захворіли!.. А завтра рано полк виступає в похід, бо треба поспішати, поки денікінці не захопили Проскурова. Під Деражнею вони розбили нашу юнацьку школу.

Багатьох повбивали, взяли декого в полон, а недобитки школи повернулись до Проскурова, приєднавшись до інших частин армії. Завтра наш полк має зробити великий перехід за день, тому наказано не брати з собою хворих, а лишити їх у селі. Ой, невчасно ви захворіли, дуже невчасно!.. — зітхає новий полковий писар і, вклонившись мені, потихеньку, навшпиньки, хоч я не сплю, йде з хати.

Мене гнітять тяжкі думки. Завтра мій полк виступить, а позаду за ним, здається, вже нема ніяких українських частин, отож я лишусь покинутий на ласку ворога. Я почуваю себе підбитим журавлем, що відстає від свого ключа, котрий летить далі у вирій, а бідолашний журавель лежить з перебитими крилами й тужно дивиться в осінню мряку, де поволі зникає з його очей гострокутний журавлиний ключ…

З туги я починаю співати пісню, що правила січовим стрільцям за жалібний марш, яку вперше почув і вподобав ще в січні 1919 року, коли в Києві ховали стрільців, забитих у першому бою з оборонцями гетьмана під Мотовилівкою:

Видиш, брате мій, товаришу мій:

Відлітають сірим шнуром журавлі у вирій.

Чути: кру-кру-кру, в чужині умру,

Заки море перелечу, крилонька зітру.

Мерехтить в очах безкінечний шлях,

Гине-гине в сірій мряці слід по журавлях.

Тільки — кру-кру-кру, в чужині умру,

Заки море перелечу, крилонька зітру.

Кру-кру-кру-у…

Співаючи і дивлячись у стелю, я й не помітив, як до хати увійшла молодиця, стала тихенько біля одвірка й слухає мій спів. Зітхнувши, вона нишком утирає рукавом сльози з кутків очей — так, мабуть, розчулив її мій спів, а я, піддаючись мінорному настроєві, переходжу до українського романсу, що любив його ще гімназистом, але давно не співав:

Прийде пора, і гай зазеленіє,

А милий твій від тебе одійде;

Голівонька вся твоя посивіє,

Огонь очей навіки пропаде.

Тоді згадай ту весну, що минула,

І літо те, і осінь ту згадай,

І пісню ту, що ми колись співали,

Як спом’янеш, серденько, заспівай!

Тоді-тоді швиденько від печалі

До мене ти, серденько, завітай

І з волошок, що ми колись збирали,

Сплети вінок, на хрест мій почепляй…

Вкрай зворушена молодиця вже не криється з своїми щирими сльозами:

— Ой, як же ви жалісно співасте, аж за душу бере! Заспівали б якоїсь веселої, щоб не так сумно було вам…

— Не до веселощів мені, мила господине, коли отака біда скоїлась зі мною.

Молодиця швидко виходить у сіни й за яку хвилину подає мені велику солодку грушу, яку приберегла, певно, на продаж або на яке велике свято.

— Ось з’їжте — підсолодіть трохи душу, то, може, вам полегшає.

Я дякую і спрагло ім соковиту грушу, щоб освіжити сухе від гарячки горло та порожнину рота. Молодиця підпирає рукою щоку й скорботно дивиться на мене як на молодшого брата чи як на велику дитину, хоч дітей у неї нема, і я не знаю, відкіля в неї береться стільки безкорисливого співчуття до мене, випадкового зайди. Мені стає затишно на душі й трохи легшає в усьому тілі: знайшлась же таки на світі добра людина, що пожаліла мене, чужого й безпорадного!..

Я помалу заплющую очі й тихо засинаю, наче дуже стомлений після тяжкої праці. Важко сказати, скільки годин я спав, поринувши в небуття й нічого не відчуваючи. Прокидаюсь раптом, коли вже розвиднілось і надворі чути, як сурмить, скликаючи збиратись у похід, сурма.

Мабуть, сурмач повернувся в мій бік, бо звуки сурми чути виразніше, і мені здається, що вони кличуть саме мене: вставай, козаче, бо час вирушати в похід!

І диво дивнеє! Я почуваюсь на силах не тільки підвестись з постелі, вдягнути шинелю, підперезатись, закинути через плече австрійську сумку й узяти в руки свою рушницю, а й твердо ступати до виходу.

До хати вскакує з відром, подоївши корову, моя господиня й сплескує руками:

— Ой, куди ж ви, такі слабі, зібралися? Вам лежати та помалу одужувати, а ви вбралися й хочете йти!

Я заперечливо хитаю головою.

— І не снідали! Та випийте молока, щоб хоч трохи підкріпитись!

— Ніколи, — кажу я й лізу рукою за пазуху по гроші.

Молодиця притьмом вискакує в сіни й повертається з добрим шматком сала, одкраює скибку хліба й простягає мені:

— То візьміть же хоч це — поїсте в дорозі!

Я кладу хліб і сало в сумку й даю мблодиці гроші.

— Хіба ж за таке беруть гроші? — докірливо дивиться на мене молодиця, ховаючи за спиною