Читати книгу - "Нарис загальної історії"

правителів за кількістю провінцій, передбачати необхідних кожному з правителів помічників і т.д. Здоровий глузд мав би вже давно тверезо ставитися до досвіду, відомого в усіх кутках світу, який всюди демонструє здатність бюрократії до розбухання та її схильність до марнотратства, коли в неї монопольне становище. Бюрократії завжди потрібно чимраз більше бюрократів, аби щільніше заповнювати дедалі численніші департаменти й кабінети. Цей закон безкінечного розширення обумовлений не законом найменших зусиль, який, як уважається, встановлюється рівнянням кожного бюрократа на найменш активного на кшталт того, як виробнича лінія має орієнтуватися на най-повільнішого працівника, а стратегією, яку проводять дієвці бюрократії, щоб долати її сходинки чи не бути скинутим з них. Кожен зацікавлений у тому, щоб збільшувати сили для своєї підтримки та примножувати свідчення своєї активності та активності свого підрозділу, збільшуючи в цьому русі кількість кабінетів і бюрократів. Таке поширення бюрократичної субстанції не має жодного внутрішнього автоматичного запобіжника. Його можна контролювати тільки об’єктивною нестачею ресурсів і конкуренцією. У державної монополії конкурентів немає. Експансію державної бюрократії контролювати неможливо.

Але буває й гірше. Завдяки тому, що бюрократія державна, вона забезпечує якщо не всіх своїх членів, то принаймні найкраще влаштованих стратегічними позиціями, які дають їм змогу розбазарювати державні кошти, грабувати державну скарбницю, красти державні гроші. Чиновникам легше за будь-кого чинити такі порушення та приховувати їх. їм також легше й зазіхати на приватні кошти, адже вони мають майже безмежні можливості надавати привілеї за хабарі, контракти й дозволи за частку в прибутках, безкарно грабувати, виступаючи водночас суддею й стороною в суді. Звісна річ, політичній владі відомо про всі ці види корупції, і вона знає, що вони її підривають, але вдіяти нічого не може. Най-свідоміший своїх обов’язків суверен, оточений найчеснішими радниками й міністрами, не може піти далі, ніж більш або менш свавільно покарати за найскандальніші зловживання. Він не може зробити нічого кращого, адже йому потрібна ця бюрократія, щоб керувати імперією, а ця державна бюрократія має виняткову монополію в абсолютній ієрократії.

Урешті-решт, витрати двору теж вислизають із-під будь-якого контролю. Розкіш і пишнота не знають жодного внутрішнього обмеження. Вільність тут іще більша, ніж в ієрократичних витратах, оскільки до помпезності й суперництва додаються ще й пересиченість і нудьга, від яких можна втекти тільки в напрямку до «ще більшого»: більш красивого, великого, рідкісного, дорогого, вишуканого... У більш тонкому сенсі двір — це соціальна оаза і зачарований острів. Ізоляція сприяє втраті відчуття реалій і здійсненню екстравагантних заходів щодо ощадливого порядкування невеликими ресурсами. Кажучи цинічніше, корупція — це також спосіб контролю апарату. Винагорода може бути жестом подяки за надані послуги, але зазвичай це спосіб купувати людей, за якими треба стежити та яких треба зіштовхувати один з одним, дозуючи винагороду та розподіляючи її навмисно в довільний спосіб.

З огляду на неконтрольовувані й і контрольовувані видатки, доходи виявляються ще обмеженішими. Вони такі об’єктивно й остаточно, зважаючи на технологію, яка використовується в економіці. Вона змушує до низького виробництва і не дозволяє запобігати сильним коливанням. Невідпорним наслідком цього є те, що наявний надлишок невеликий і змінюється після вирахування потрібних ресурсів для утримання та відтворення чинників виробництва, зокрема праці. Це обмеження, пов’язане з низькою продуктивністю, до початку сучасної науково-технічної революції, постійне для всіх традиційних суспільств, які вийшли з неолітичної переміни. Кожен виробляє мало, а споживає багато з того, що виробляє. З огляду на неможливість збільшити надлишок через підвищення продуктивності, єдиний вихід — це примноження її абсолютних результатів через збільшення кількості виробників. Через неможливість інтенсивного приросту доводиться вдаватися до екстенсивного. У цьому полягає глибинна причина витрат на інфраструктуру, які здійснювали імперії для посилення виробництва. Ці витрати полягали переважно в розширенні сільськогосподарських угідь, у збільшенні кількості населення та в інвестиціях в облаштування земель. Найвизначнішими з таких інвестицій були іригаційні роботи, здійснені імперіями. Вони стали приводом до безглуздих тверджень, що, мовляв, люди свідомо підкорялися східному деспотизмові, щоб отримати вигоду з розвитку водного господарства. Реальність насправді простіша й банальніша, оскільки інвестиції у водне господарство — це дієвий спосіб примножити розширювану податкову базу. Ця реальність залишила нам найдовершеніший приклад водного суспільства з найменш деспотичним режимом — Голландію! І знову ж таки саме Китай досягав найбільш постійно приросту в екстенсивному розвиткові, який завжди оплачувався збільшенням кількості населення та погіршенням довкілля.

Друге обмеження пов’язане з тим, що тільки частина цього надлишку доходить до імперських скринь. Відомі два джерела витоку. Виробникам вигідно якомога краще приховувати свій надлишок і перебільшувати свої злидні. Між виробниками та імперськими скринями не оминути можливостей відбирання посередниками, і ці можливості надто спокусливі, щоб ними не скористатися. Згадуване обмеження тим більш жорстке, що обидва з названих джерел обернено пропорційні. Що пильніше стежити за виробниками, то менше вони зможуть приховати й більше буде посередників, які заробляють на вилучених ресурсах, і навпаки: що менше буде накладених одне на одного кіл стягання, то більше народ зможе приховувати. Хоч яким буде проміжне рішення, у програші завжди лишатимуться імперські скрині.

Досить порівняти доходи з витратами, щоб побачити, що імперію нестримно підштовхують до того, щоб вона жила невідповідно до своїх достатків. Але ж дефіцит ставить проблему життя й смерті, адже на імперію діють відцентрові сили. Потрібно знаходити вихід із бюджетного глухого кута, але й цей вихід може бути тільки тимчасовим паліативом, адже проблему породили не некомпетентність чи недбалість, а об’єктивні умови. Хитрощі можуть мати серйозні економічні наслідки. Такі хитрощі можна поділити на чотири класи. Можна з легкістю примножити стягання з усього, що в обігу, збільшуючи кількість внутрішніх митниць, видів дорожнього, міського ввізного мита, мита за місце на ринку, але за це доводиться платити зменшенням торгівлі або в той чи той спосіб скороченням виробництва та інвестицій. Можна вдатися до грошових махінацій, щоб розорити кредиторів і обікрасти постачальників, але це призводить до інфляції та до зникнення твердої валюти й обов’язково негативно позначиться на господарській діяльності. Податкова система може бути винахідливою та надокучливою і тим самим сприяти ухилянню від сплати податків, зменшенню інвестицій та ініціативності. Зрештою, можна встановити державну монополію на всі товари, які можуть бути монополізовані, починаючи з солі, місця добування якої завжди достатньо сконцентровані, щоб підлягати ефективному контролю. Але оскільки монополія і, більш загально, усе непряме оподаткування утруднюють споживання, то зростають ціни та заохочується контрабанда.

Зазначені