Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

«Коли із самого рана челядник не прийме на душу сто грам — день пішов цапові під хвіст!»

…Гнів, занесений моїм дорогим няньком зранку у нашу хату, почав помаленьки вивітрюватися. Баба рубанула востаннє долонею повітря і твердо сказала:

— Най виключать нашого Митрика із школи! Але попам’ятайте: ще прийдуть такі часи, що і Динамітка, і той довбанутий директор Сусанін ще будуть за нами бігати і на колінах просити, авби наш дітвак вернувся до школи. А ти, Митьку, головне, не дуже переживай, бо апетіт утратиш! — суворо наказала мені.

А я, звісна річ, так переживав у ці хвилини за школою, як баран, коли вовк удавиться кісткою.

— Але й сидіти дома не будемо, — мовила далі. — Богонько нам подарував красну днину — йдемо у Мочар крумплики обгортати.

— Як, ми лем двоє? — насторожився я, бо до роботи теж не мав великої дяки.[59]

— А чого двоє — троїчко — я, ти і дідо…

Вістка про моє виключення зі школи через дурну хімію і Динамітку так вразила діда Соломона, що після страшного потрясіння і великих переживань він знову солодко заснув біля печі.

— Діду, вставайте! — тормошу його за плече, переживаючи, що мені доведеться трудитись з мотикою і за Соломона. — Вставайте! Доки думаєте дрихнути?!

— Митьку, ти не кричи так на дідика, — каже несподівано ласкаво баба. — Він, сигінятко, тому так много спить, бо тренірується перед смертю. Ти знаєш, кілько там треба буде спати?

— Но та тогди, давайте, викопаємо йому у саду яму, то най там і спить.

— А чому в ямі?

— Авби вже заєдно не лем до сну, а й до землі звикав, — кажу діловито.

До речі, не подумайте, що наш дідико все життя куняли біля печі. Колись Соломон був чоловіком швидкоруким, легким на підйом, а до того ще й із мухою у носі — у «гарячих» дискусіях міг преспокійно заткнути Фіскарошку за пояс. Баба колись діда боялася гірше грому.

… Це сталося теж після приходу руських.

З тамтого боку Ловачки, у глухій хащі, жив нечистий Янко. Мешкав тут біс уже років тисячу, а може, й більше. Загалом біс був по натурі добряк, лагідний, ніколи не чинив жителям довколишніх сіл зла… Більше того: Янко, мабуть, єдиний серед усіх нечистих світу був до всього вельми талановитим музикантом, співаком і художником… Бувало, як обложать села дощі, Янко візьме скрипку, всядеться на голову Ловачки і як затягне світлу новту — небеса одразу добрішають й вітри тут же женуть хмари пастися на чужі гори і села. Як вдарить засуха, Янко знову за гуслі, і вже на їх чистий голос із невідомих світів збігаються теплі і світлі дощі… Тут, під Янкову музику, бачилося, і земля родила щедріше, і трави росли буйніші, і дерева не могли нахвалитись рясними плодами. Та у долю тисячолітнього біса увірвалось нещастя — молода жона Маня. Подейкували, що руська босорканя у 1944 році приблудила сюди із комуніштами і підчепила Янка у якійсь корчмі, де старий вечорами грав на танцях червоним освободителям. З тих пір нечистого наче підмінили: за намовою бісиці почав красти — щоправда, не від своїх людей, а в основному від освободителів і великих начальників. Хай буде і так, а все’дно — гріх, неспасенний гріх. І це вельми мучило щезника, а вдіяти нічого не міг, бо надто вже кохав руську красуню-відьму. І почав Янко, борячись із коханням і гріхом, все частіше запивати…

Сельчани майже кожного дня находили Янка то в ярку, то на обочині дороги, то прямо в калюжах, брали попідруч, або звалювали на спину і волокли п’яного, як чіп, фраса в глуху хащу до печери. Звісна річ, скоро добрий сільський біс зійшов на фуч… І вже несила було зривати замки на крамницях, перекушувати грати на особняках, визволених освободителями від законних газдів, ганятися по начальницьких курниках. Янко зранку напивався, потім брав до рук гуслі і йшов у корчму… І як не намагався грати, зраджена скрипка враз оніміла і вперто мовчала, а якщо й щастило видобути з неї якийсь звук — тільки глибокий людський стогін. І тоді сільський біс матюкався і грозив справити на землі новий всесвітній потоп. Звісно, з такого чоловіка хосна, як із жаливи полотна. Й аби не задерти уверх костомахи, взялася за нечисті діла Янкова кохана жона Маня. Ця крамниць не розбивала, особняків не обкрадала й птицю по курниках не ганяла… їй більше до душі припав древній звичай — ночами шастати по людських хлівах і брати від корів молоко…

Якось Фіскарошка вела попри гору від бугая корівчину. Коли видить, сидить на величезній каменюці Маня. В одній руці димить папіроса, а другою кидає в рот насіння соняшникове і навіжено троцкать.

— Птфі… птфі… птфі, щезла бись під той камінь, на якому гніздишся, — сплюнула тричі баба.

— Маріа-ам, куда воділі каровку? — запитала Маня.

— Та, паніко… знаєте… бігати водила… До бугая її припаровувала, — запинаючись, мовила Фіскарошка…

— А каровка как насчот малака… харошая каровка? — хутко поцікавилася руська лутра.