Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Мереживо людських доль 📚 - Українською

Читати книгу - "Мереживо людських доль"

399
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мереживо людських доль" автора Наталія Хаммоуда. Жанр книги: 💛 Любовні романи / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 58
Перейти на сторінку:
збило мене із пантелику. Точніше сказати — добило. За всі ці роки чоловік ані разу не запропонував поїхати із ним ні в одне відрядження. А він частенько бував і за кордоном, і у більш цікавих та колоритних містах України, як ця провінційна яма. Чому саме запрошує мене туди? Чому саме зараз?

На роздуми я потратила цілу ніч, а на ранок таки вирішила: їду. Втрачати мені нічого. А, може, навпаки, зуміємо налагодити наші стосунки, які вже на друзки зламали власними руками? Можливо це життя дає нам ще один шанс, щоб наш шлюб не котився у до всіх чортів, і не розбився на дрібні шкаметки?

На щастя квитка вдалось придбати без проблем. Шість годин осінніх пейзажів за вікном, і я зустрінусь із чоловіком. Ото випадок! Навіть ніколи б не збагнула у своїх найбільш збочених фантазіях, що таке може бути. Що я буду їхати на любовне побачення до власного чоловіка, який, як не дивно, сам мене на нього запросив. То буде не просто зустріч. То, напевне, буде найромантичніший день у нашому житті. А для романтики все повинно бути особливим.

Кілька годин, що залишились до відправлення потягу потратила на себе у привокзальному салоні-магазині: пара комплектів нової дорогої білизни, красива зачіска, педикюр, манікюр, і капці на височенному підборі, яких не одягала років із десять точно. Коли побачила себе красиву і оновлену у височенному дзеркалі, аж підморгнула сама собі: яка краля! Таку тільки викрадати і везти кудись на Гаваї чи Мальдіви, а він мене у провінцію. Ото, фантазія! Але в даний період нашого життя навіть посидіти поруч на лавочці у якомусь парку все ж краще, аніж ніщо. Потяг свиснув!

Потяг прибув о 23.00. До готелю не йшла — летіла мов на крилах. Ще б не летіти — така можливість побачити власного чоловіка, який нарешті проявив до тебе крихту уваги, згадав, що ти жінка, що він, можливо, ще тебе кохає, бо останнім часом склалось таке враження, що єдине кохання його життя — робота і немалий банківський рахунок. А тут нараз спалахнуло те забуте почуття, яке обоє вже довго ховали від людей і від себе. Навіть не так. Від людей якраз ні, бо на людях вдавали закоханих, і ніхто б й подумати не зміг, що між нами давно виросла крижана глиба величиною з айсберг.

Як не дивно, готельних працівників не прийшлось вмовляти пропустити мене до чоловікового номеру. Пояснивши, що я дружина і приїхала влаштувати чоловіку сюрприз, приємної зовнішності молодий чоловік із приклеєною посмішкою на вустах видав мені запасний ключ і вказав номер кімнати. У тій посмішці я вловила нотку іронії, але виправдала її тим, що хлопець, напевне, вже нафантазував собі бозна що, бо навіть побачивши у моєму паспорті те ж саме прізвище і штамп про одруження, продовжував дивитись на мене з іронією.

Два поверхи сходин здавались вічністю. Чоловік у номері. Він мене не зустрів, бо й не знав, чи я точно прибуду. А я, ось, взяла і приїхала.

Довгий коридор застелений червоною килимовою доріжкою із зеленими стрічками обабіч, як за радянських часів. Квіти у великих глиняних горшках, шкіряні дивани біля вікон із купою модних, але не свіжих, журналів на старих дерев’яних, з облізлим лаком, столиках, з палітурок яких сяяли білозубі усмішки модних дів. Провінційний «шик» трохи дивував мене, столичну даму. У такому сполученні меблів зі шкіри, порепаних столиків і доріжки не було ні стилю ані смаку. Шкіра і «совдеповські» килими викликали у мене посмішку, хоча крокуючи тим довгим коридором на своїх півметрових підборах і сама на мить уявила себе дівою із якогось «Forex» чи, принаймні, «Donna moderna», що прибула на кінофестиваль у Канни.

Перед самими дверима кімнати під № 19 я зупинилась. Розстібнула ґудзики плаща, зняла шалика, вийняла із сумки парфум, який придбала власне для такого випадку і приснула кілька разів довкола себе. Розбурила пальцями охайну зачіску, яку змайстувала мені перукарка із привокзального салону, щоб додати брутальності чи то навпаки, модного вигляду своєму волоссю. Ключ стиснений у кулаці пік долоню. «Постукати чи самій відчинити?» — майнуло у думці. Якщо постукати, то вже буде не сюрприз. А сюрприз повинен вдатись.

Майже нечутно встромила ключа у отвір, перекрутила, і тихесенько натиснула на клямку. На щастя двері не рипнули. Якби ж тоді знати, що то не було «на щастя», а на саме справжнісіньке горе. Краще б вони зарипіли, зашребли по долівці, та так, щоб розбудити півповерху, або й цілий. Хай би на мене гості закладу спустили «усіх собак» за рип і писк дверей серед ночі, аніж я мала побачити те, що побачила перед собою за тими триклятими дверима: двоє тіл сплівшись ногами і руками, як кубло шипучих змій кохалися у чоловіковому номері. Який сором! Яке жахіття! А де ж чоловік? Я хіба помилилась?

Я не повірила побаченому, хоча нічого дивного не відбувалось. Просто двоє людей кохались… Швидко зачинивши перед собою двері, я ще раз глянула на номер. Ні, помилки не було. То дійсно № 19 — номер мого чоловіка. Чи може в приймальні щось наплутали? А як то правда? Хто ж тоді там? Це дійсно він? Він і хто? Хто з ним? Що за маячня? Що це все означає?

«Тіла» не звернули на мене ніякої уваги навіть тоді, коли я вдруге просунула голову у двері. Вони навіть не помітили мене, ані причинених дверей, ані пасма світла, що відбилось трикутником на долівці залишивши чорною тільки мою тінь. Я стояла непорушно. Здалося, заніміло навіть повітря надовкола мене. Тільки подихи і рухи. Рухи і подихи. Я пристухалась до них. Старалась второпати хто там із чоловіком? Хто вона, та паскудниця? Невже секретарка, яку завжди волочив за собою, як стару валізу? А може… може хтось із місцевих дешевих повій? Але коли в пітьмі роздався інший голос, я наче прокинулась від дивного сну. То був чоловік. Люди!!! То був важкий чоловічий подих змішаний із гарчанням, що вирвався із його грудей і залив усю кімнату. Здавалось, той звук пострілом вразив мій мозок.

Що роблять у таких випадках я не знала: кричать, зомлівають, плачуть, впиваються нігтями у безсоромні сідниці і рвуть аж до крові? Що?

1 ... 47 48 49 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мереживо людських доль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мереживо людських доль"