Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

— Ну от подивіться: тисяча двісті, шпалери по тисяча двісті за рулон. Петлі дверні французькі… Подивіться, те, що я пропоную, то просто подарунок, — сказав він, коли було прочитано останній рахунок. — Гаразд, але ж...

— Сорок мільйонів, я не погоджуся на меншу суму. Лише податки... Ану підрахуйте, скільки треба заплатити відсотків.

За цими словами він знову почав кашляти, там був свист, з рота летіла слизота, ніби то були шматки розірваних легенів. У глибоких западинах оберталися зіниці, що мерехтіли, нагадуючи мені ліхтарі на світанку. Під ковдрою просвічувала кістлява фігура, що випирала у двох місцях — де коліна і де власне ступні. Його голову вкривала жовта, стареча, у зморшках шкіра, обличчя не мало ніякого виразу, білий бавовняний капор закривав його давно облисілу голову.

— Ну то як? — запитав худорлявий чоловік.

Я зробив йому знак, щоб той не наполягав, і він замовк на кілька секунд. Важко дихаючи, хворий мовчки подивився на стелю: Віржилія зблідла, встала й пішла до вікна. Вона боялась, що той помре. Я намагався говорити на інші теми. Худорлявий чоловік розповів одну цікаву історію і знову повернувся до колишньої теми, піднявши ціну за будинок.

— То нехай буде тридцять вісім мільйонів, — сказав він.

— Що?.. — простогнав хворий.

Сухорлявий тип підійшов до ліжка, взяв його за руку і відчув, що вона холоне. Я підбіг до хворого, запитав його, як він себе почуває, чи, може, йому принести келих гарячого вина.

— Ні... ні... сор... сорок... сор... сор...

У нього знову стався новий напад кашлю, і то вже був останній. Невдовзі він сконав, що страшенно вразило сухорлявого чоловіка, котрий пізніше зізнався, що він був готовий заплатити всі сорок мільйонів, проте було вже пізно.

Нічогісінько. Навіть згадки не було в заповіті, хоча би про льодяника, щоб він не видавався таким забудькуватим чи невдячним. Нічого. Віржилія просто кипіла від гніву через таку невдачу, проте мені вона про це говорила з певною засторогою, не через сам характер справи, а тому що знала, що я не дуже-то любив її сина, якщо не сказати більше. Я натякнув їй, щоб вона не думала більше про подібні речі. Ліпше було б забути небіжчика, він просто дурень та й годі, шолудивий пес, ліпше говорити про речі приємні, про нашого сина, наприклад... Ось так злетіла у мене з язика розгадка таємниці, тієї солодкої таємниці кількома тижнями раніше, коли мені Віржилія видалась дещо відмінною від звичайної. Син! Плоть від плоті моєї! У той час саме це мене найбільше турбувало. Суспільна думка, ревнощі чоловіка, смерть Вієгаса — ніщо мене не цікавило: ні політичні конфлікти, ні революції, ні землетруси, геть нічого! Я тільки те й робив, що думав про той безіменний зародок з невизначеним батьківством, а внутрішній голос мені говорив: то твій син. Мій син! Я повторював ці два слова з певною невизначеною хтивістю, не знаю, може, й з якоюсь гордістю. Я відчував себе батьком. Найкраще говорити удвох, я і мій ембріон, і ми говорили про теперішні і майбутні плани. Пустун любив мене, це був такий кумедний малюк, він плескав мене долонями своїх пухкеньких ручок по щоках або ж планував отримати ступінь бакалавра, бо він мусив мати таку освіту, а ось він уже виступає в Палаті депутатів. А батько сидить у залі, і на очах виступають сльози. Думки про бакалавра змінюються іншими, про школу, коли він ще маленький, — ось він несе під пахвою грифельну дощечку і книжки; то я уявляв собі його в колисці, а потім знову вже дорослим. Дарма я намагався утримати в уяві якийсь вік дитини, його поведінку: цей ембріон в моїй уяві міг набути будь-яких розмірів, міг вести себе будь-як: то він ссе груди, то пише, то танцює. Не було кінця всьому, що я міг собі уявити за якихось п’ятнадцять хвилин: від немовляти до депутата, студента і джигуна-залицяльника. Іноді, сидячи поруч в Віржилією, я забував і про неї, і про все інше. Віржилія мене смикала, докоряла мені, що я мовчу. Говорила, що я вже більше не кохаю її. А правда була в тому, що я розмовляв з моїм майбутнім сином — це була давня розмова між Адамом і Каїном, бесіда без слів: одне життя з іншим життям, таємниця з таємницею.

Саме в цей час я отримав одного дуже незвичайного листа разом із предметом не менш незвичайним. Ось про що йшлося в листі: «Мій любий Брасе Кубасе: колись давно на бульварі Публіку я позичив у вас годинника. Мене тішить те, що зараз я можу вам повернути борг разом з цим листом. Відмінність лише в тому , що годинник не той самий, втім, я не не стверджуватиму, що він кращий, проте й не гірший за позичений. «Que voulez — vous, monseigneur? — говорив Фігаро, — c’est la misère»[58]. Багато різного трапилося зі мною відтоді. Я вам усе розповім, якщо ви не грюкнете дверима перед моїм носом. Отож знайте, що я вже не взуваю оті старі шкарбани, не вдягаю того славнозвісного пальта, поли якого були чорнішими за ніч. Я поступився іншому своїм місцем на сходах до церкви Святого Франциска, нарешті, я завше обідаю. Після того як я це все сказав, я прошу вашого дозволу прийти до вас одного дня, щоб викласти свою працю, плід тривалого дослідження, нову систему філософії, котра не лише пояснює, але й описує походження та зникнення речей, також робить великий крок уперед у розвитку філософії Сенеки та Зенона, чий стоїцизм видається дитячим лепетанням на тлі моїх моральних рекомендацій. Моя система особливо вражає, адже вона виправляє дух людини, тамує біль, забезпечує щастя, і сповнить нашу країну великою славою. Я називаю її Гуманітизмом від латинського Humanitas, себто принцип речей. Спершу мені хотілося потішити власне марнославство і назвати її борбізмом від власного ймення Борба, однак таке марнославне найменування