Читати книгу - "1918. Місто надій"

– Але ж я люблю тебе, Настю! Люблю до нестями! – гукнув він. Йому здавалося, що варто тільки перечекати, і все зміниться – і жорстокий Сидір злагідніє, і люта зима скінчиться.

– Кохаю, хай грім мене поб’є, коли брешу! – загорлав Архип. Він стояв і кричав у порожнечу, і та відповідала йому довгою, протяжною луною, схожою на вовче виття десь там, за пагорбами.

– Немає мені життя без тебе, немає! – ще і ще повторював парубок. Зимова ніч пригорнула його у свої крижані обійми, притулилась до його теплого тіла, немовби намагалась охолодити гаряче людське серце. Навіки.

Коли Архип повернувся додому, старий батько вже давно спав. У хаті панувала напівтемрява, лише блідаві відблиски від печі лягали на стелю. Парубок скинув кожуха, зняв валянки і впав на дерев’яну лаву, застелену сінником, солому в якому було розбавлено пухом і пір’ям. Він лежав із розплющеними очима й дивився на молочні плями-відблиски, які застигли на балках. Думки блукали, як метелики, що жадають знайти світло надії та полинути до нього, бо людина – це, по суті, комаха. Якийсь час він лежав, а потім непомітно для себе поринув у німий чорно-білий сон.

– Архипе, ходи-но сюди! – закричав старий у темряву й довго вслуховувався у власний голос. – Архипе!

– Що таке, батьку! Що трапилось? – промурмотів сонний Архип, ще не до кінця прокинувшись.

– Та щось у спину коле, трясця його матері, – забурчав дід, нервово посмикуючись.

– Ага, ага, зараз, – пробурмотів Архип і затих.

Старий почекав з півхвилини, а коли почув голосне сопіння сина, хотів було вилаятися, але раптом стримався. Йому стало шкода себе, Архипа, цього будинку, села. Пізньої ночі, неначе на дні провалля, він звивався на сіннику, що прогинався під старечим тілом, як прогинається тіло під тиском часу.

– Ох, ох, ох, жалюгідний я, мовби черв… Ох, ох, ох, – усоте повторював старий.

Йому хотілося виговоритися, сказати про свої душевні гризоти, про те, що дух його замкнуто у благеньку оболонку плоті, як у в’язницю, і немає з неї виходу. Але ніхто не міг або не хотів вислухати діда, закинутого у Богом забутий куток без жодної надії на порятунок.

– А колись я мордувався від утоми, хотів відпочити від роботи, від турбот своїх! Хе-хе, от доля й насміялася з мене, – ремствував старий.

Його щось кололо в спину, але повернутися він не міг – лише трохи підводився, повисав у повітрі, ніби хотів злетіти, і майже падав на постіль, так що дошки під ним рипіли, неначе ремствуючи.

– А як же було раніше – жив, і днів було без ліку! А якщо й засумую іноді, то відразу думаю, що все життя ще попереду: ще жити і жити! Ох-ох-ох, як же помилявся, – побивався старий.

Йому так раптом схотілося все повернути назад, щоб знову відчувати силу в тілі й вогонь у грудях. Ширяти б над роками, як сокіл, але страшна сила притискає до землі…

– Ох, не цінував я літа мої… Думав, пусті вони та нікчемні… А вони ж – багатство, за яке я зараз душу б віддав, – не вгавав дід.

Та й навіщо йому стримуватися – ніхто й так не захотів би вислуховувати скарги божевільного. Звідки йому було знати, що син засмучений своїми любовними переживаннями, як людина буває пригнічена хворобою, адже кохання подібне до зарази, що проникає в тіло, і тоді вже немає від неї порятунку. Так і Архип мучився, перевертався й торочив про щось уві сні, неначе комусь доводив. «Мій синку, – думав старий, – ти назавжди залишишся для мене маленьким хлопчиком, адже я запам’ятав тебе саме таким – відчайдушним і чистим серцем. Літа мої молодії, де ви зараз? Пішли і вже не повернуться!»

– Ох, ох, синку мій, Архипчику. Коли ти в скруті, нехай не залишить тебе Господь Бог без допомоги, а коли у щасті, не забувай, що життя коротке – живи так, щоб не шкодувати ні про що, – промовляв старий.

Життя! Яка складна ця наука і як легко помилитися! Власні слова розчулили його. Усе всередині у старого задрижало, неначе його підключили до однієї з цих новомодних самохідних карет, що шуміли й пахкали димом; у грудях стало тісно, а в очах темно – старий уболівав за сина, за себе й безгучно плакав; сльози котилися крізь його зморшки, крізь ці тонкі, але глибокі звивини, подібно до бурхливої річки. І кожна солона крапля зрошувала шкіру, проповзала по ній, залишаючи мокрий слід, ніби намагаючись повернути у зів’ялу, суху плоть бадьору та веселу юність.

Ганна Дмитрівна зітхнула. Їй не спалося. Було далеко по опівночі. Вона підвелась і пішла до кухні. У квартирі в Маруськи було тихо. Матінка лежала в дальній кімнаті. Темна ніч. Єдине, що освітлювало кімнату, – ледь помітне мерехтіння зірок. Ступивши кілька кроків, Вітко опинилась біля столу, торкнулася кінчиками пальців його дерев’яної поверхні.

Жінці здавалося, що якщо довго дивитись у темряву, а потім заплющити очі, то її погляд може просочитися крізь потемніле місто, прослизнути між багатоповерхових будівель, розігнатися на довгих і широких проспектах, щоб нарешті вибігти до поля. А потім помчати далі – по лісах, байраках, ярах і низинах. Набрати швидкості й полинути над поліськими пущами, де тужливо виють голодні вовки