Читати книгу - "1918. Місто надій"

й поволі ступають вгодовані лосі. А далі – її погляд упав би на поле, вкрите тілами загиблих українських солдатів, що лежали горілиць, розкинувши руки, жадаючи знайти в холодних небесах останнє пристановище й спочити душею; і нишпорячи, як пес, погляд жінки уважно вивчав би обличчя й широко розплющені мертві очі кожного з них. Вона шукала свого чоловіка, Павла Гавриловича Вітка, з яким не бачилась уже цілу вічність, і кожен день розлуки був джерелом болю для неї. Але – вона уявляла собі – заглядаючи в очі мерців, вдивляючись у їхні посинілі обличчя, що несли на собі відбиток вселенської скорботи, Ганна Дмитрівна не впізнавала б нікого. І всі ці чужі їй обличчя, незнайомі риси, рани, які скалічили плоть і кості – лише страшні видива випадкових людей, яких вона зустріла холодної ночі. Жіноче чекання схоже на механізм, який одного разу прийшов у рух, закрутилися ґвинтики й шарніри, але зупинитись він тепер уже не в змозі. Тому що тільки в очікуванні свого чоловіка Ганна Дмитрівна відчувала себе живою, адже надія – це синонім дихання.

Як вона чекала! Як тріпотіло її серце! Вона – тонка, з душею, ніби розписаною каліграфічними письменами, ніжна, як метелик – виявилась такою стійкою у своєму терпінні! Дивні діла Твої, Господи! Ти наділяєш немічних такою силою, яку годі отримати природним способом, бо блага Твої даються не за заслуги, а з любові. Як же Ти, Боже мій, полюбив Ганну Дмитрівну, що наділив дивним даром віри це тендітне тіло, яке ніби відчуває кожною клітинкою ясминової шкіри найменший подув вітерцю, найменший протяг – Ти, Господи, поєднав ніжність із витривалістю в жіночому очікуванні. Чи ж це не є дивом творіння? Доказом Твого існування?! Слабкі живуть у своїй силі, адже їх наснажує любов.

Ганна Дмитрівна струснула головою, щоб змінити фокус погляду, котрий пробіг по сотнях очей, знівечених фігурах, позбавлених ніг і рук, і не знайшов чоловіка на полі бою. Вона злякалася власної уяви, за допомогою котрої намагалась дотягнутися до чоловіка, тому розплющила очі, щоб побачити сутінки кухні, вдихнути повітря, наповнене вогкістю – й опинитися за сотні верст від місця битви.

– Коли моя душа тебе не бачить, чи значить це, що тебе, любий, уже поховано в сирій землі? І ніколи більше мені не почути твого голосу? – промовила Ганна Дмитрівна й сама здригнулася, бо тональність висловленого, ці дзвінкі, незвичайно високі нотки донесли до її свідомості значення слів.

– Як же мені бути холодними вечорами, коли ти потрібен мені, наче сонце? Мій милий, мій єдиний! Павлику, якщо ти живий, то дай мені знак, щоб не згаснув вогонь нашого кохання! – говорила Ганна Дмитрівна.

Цей діалог самотності може здатися комусь безумством, адже в самій надії не більше раціонального, ніж у світлі зірок.

– Коханий мій! Дихання моє! Биття мого серця! Де ти? – не вгаваючи, шепотіла Ганна Дмитрівна, витираючи вузькою долонькою сльози.

Як вона плакала! Як зрошувала себе солоним плачем! Які ж глибокі джерела сліз у жіночій душі, та й чи бачив хтось їхнє дно? Який безмірно великий океан у жіночій душі – щоб його виплакати, потрібна ціла вічність!

А Вітко все стояла, немов убила собі в голову думку про те, що, стоячи ось так посеред ночі, замерзла й опечалена, вона зможе дотягтися до невидимого, відчути незбагненне – упіймати знаки та символи, ніби по дротах телеграфу, щоб розшифрувати їх у своєму серці. Чи є більше прагнення у світі, ніж жіноча потреба в турботі? Хто може достеменно описати силу цього бажання – піклуватися про коханого – та злічити на шкалі всю міць такої сили? Хто зазирнув у серце жінки й зміг зрозуміти, що там – той найбільший у світі мудрець. Ганна Дмитрівна шукала Павла Гавриловича, занурюючись то у власні спогади, то в бурхливі хвилі своєї уяви.

– Чого стоїш тут, пізно вже, – почувся позаду хрипкуватий голос Маруськи.

Вітко озирнулась, щоб у водянистій напівтемряві роздивитися фігуру співрозмовниці.

– Далебі, тобі не варто хвилюватися. Я проводжу тут нічні години за покликом душі, – промовила Ганна Дмитрівна.

– За покликом… Ну й штукарка ж ти на слова… Скажи, що непокоїшся, і все тут, – Маруська показово забурчала, ніби хотіла надати дивній пані всі докази її незадоволення.

– Так, так, нехай непокоюсь… Може, ходи спати, чого ж тобі тут мерзнути?

– Оце вже ні до чого… Чуєш, не варто бути люб’язною зі мною. Я сама дам собі раду.

– Вибач, будь ласка, це твій дім, мені не личить давати тобі вказівки.

Від того, що Ганна Дмитрівна одразу пішла на поступки, від звучання її м’якого, оксамитного голосу, яким було промовлено ці нерішучі слова, Маруську, яка зібралася була гніватися, охопило зачудування. На своєму віку вона бачила різних людей, щоразу кидалася в них словами, як камінням, ніби бажаючи вчепитися їм у горло, а вони, ці люди, відповідали їй тим само – знищували, принижували її, вуличну хвойду. Але тепер жінка легкої поведінки раптом виявилася беззбройною, і звичний для неї агресивний тон не справляв належного впливу.

– Я тут посиджу, – грубувато сказала Маруська.

– Посидь, люба, – відповіла Ганна Дмитрівна.

Вони сіли на стільці, опинившись одна навпроти одної. Такі різні! Такі однакові! Невідомо, чого в них було більше – туги, котра їх об’єднувала, чи світла, яке їх роз’єднувало.

– А я думаю, чи живий мій чоловік, – першою порушила мовчанку Ганна Дмитрівна.

– Це самому Богу невідомо, – сухо проговорила Маруська.

– Чом ти так кажеш?

– Та зрозуміло чому! Якби Бог усе знав, то чи став би Він коїти зло?

– Ні, ні… Не Бог чинить зле,