Читати книгу - "Пульсари"

— М-м-м… — почав новенький слухач курсів «Сигнал», — бо вона не знає цих законів, думаю…

— Сідайте. І слухайте уважніше. Пояснюю ще раз. — Лектор нервово забарабанив пальцями по столу. — Людина порушує закони, бо вважає, що вони писані для тих, хто нижче за неї посадою чи розумом. І чим більше самовпевнених, самозакоханих людей, тим більше порушень. Тепер ясно? — Лектор зробив паузу. — Чи всім зрозуміло, питаю? Кажіть, бо зараз перевірятиму. Так… Мовчите. Виходить, зрозуміли. Гаразд, давайте перевіримо. Ну, от ви, товаришу, як ваше прізвище?

— Пильнюк…

— Розкажіть, чому людина порушує правила? Руслан Максимович відчув себе школярем, який не вивчив таблиці множення, а без її знання ніяк не міг проникнути в таємниці вищої математики. Задачка ж була хоч і проста на перший погляд, та надто вже заковириста.

— Бо є ще… мм-ми-мм… серед нас несвідомі, погано виховані, егоїсти… пережитки минулого…

— Спасибі. Сідайте. Пояснюю востаннє. — Лектор почав бігати уздовж першого ряду, наче лев уздовж бар’єра. — Стежте за думкою. Людині в якусь мить невигідно виконувати правило № 3, наприклад. Вона починає його ненавидіти, шукає в ньому дефекти. Знаходить. Потім, вважаючи правило нікудишнім, застарілим, без докорів сумління порушує його. Вона переконана, що саме в неї той випадок, що не підлягає правилу. Виняток. Отже, спершу виникає суперечність, потім пошуки дефектів, винятків, за якими йдуть заперечення. Виходить, перш за все людина робить порушення у свідомості, присипляючи свою совість запевненнями, що ніякого криміналу у її вчинку немає, а вже потім вибирає мить, коли перейти межу чи, скажімо, вулицю в недозволеному місці. І якщо на дорозі стоїте ви, товариші, з пов’язками дружинників, то людина відкладає завершення акції. Але варто вам одвернутись, як вона побіжить. А спробуйте зупинити, то ще й лаятиметься.

Пильнюк розслабився, не без інтересу розглядав публіку. Він був теж психологом і знав, що втретє лектор його не підніме. Дві години відпочинку на курсах, коли напевне знаєш, що тебе не покличуть в операційну, не гукнуть на нараду, не докучатимуть запитаннями «де взяти?», «що робити?», «ким замінити?», — не така вже й погана справа.

— Ну як, професоре, відчули напруженість нашої роботи? Відчули темп? — поцікавився Іола після лекції. Він саме натягував шкіряний панцир мотоцикліста із стоп-сигналом на спині. — Я хотів запитати вас, професоре, чому ви кинули ту операцію на півдорозі? — у притиску, з яким мовилося слово «ту», були і підозра, і погроза, і зневага.

— А ви хіба мені асистували? — трошки насмішкувато, а трошки знущально запитав у свою чергу Руслан Максимович. Тут можна було собі дозволити… То коли родичі висловлювали якісь претензії до медицини, лікар, перш ніж відповісти, виважував з усіх боків, обмацував кожне слово — щоб чимось утішити людину, вселити віру, збудити надію.

— Знацця, так, якась некваліфікована баба, навіть не фельдшерка, оживила руку. Коли б хотіли, ви із своєю наукою могли б оживити й усього хлопця. Коли б хотіли, кажу. Я, звісно, справи затівати не збираюся — написав у протоколі згідно з історією хвороби. Але совість мене мучить: чи не прикрив я злочин? Хто його вбив, того хлопця?

— Ви вбили, товаришу Рожко.

— Жартуємо, професоре? А предмет не для жартів.

— Чому б я мав жартувати? От щойно лектор пояснював, що людина не порушує правил, коли бачить засторогу, в даному випадку — вас із свистком. Якби ви стояли на посту, а не витирали руки об спідницю буфетниці…

— Я попрошу!

— …то отой дідок не біг би через вулицю. Нікому було засюрчать, бо ви саме біля стойки слину ковтали, штрафників із засади ловили… Мене ж ви так само підстерегли. Отже, ви вбили хлопця.

Такого напору Іола не чекав. Спересердя почав навіть плутатись у численних застібках комбінезона.

— Я не повинен стояти весь час на одному місці,  — послався на інструкцію Іола. — Для чогось і мотоциклет дають. Отак. І ви мене не злякали. За своє я відповім по закону. Отак. А от чому ви не оживили хлопця? Знацця, так, подумайте, а наступної середи, коли на заняття прийдете, розкажете все.

— Я не вчитимусь у вас, — спокійно, але твердо сказав хірург. Його знову образив тон сержанта і оте наказове «подумайте», «розкажете»…

— Ага… Зрозумів. Професорові не личить з пов’язкою дружинника стояти на перехресті… Так-так. Запишемо. Вас уже згідно з постановою про порушників правил вуличного руху виховували на зборах громадськості? Щось довго відповіді немає. Знацця, подзвонити треба.

Знущальні сержантові слова були сказані з тим, щоб образити. Руслан Максимович це розумів, бачив, що й сержант усвідомлює це його розуміння, і, мабуть, оце свідоме програмування образи найдужче обурювало. І він не витримав:

— Скільки, за статистикою, калічиться людей на мотоциклах, ви не чули, товаришу Рожко? Кожен, хто упродовж п’яти років не позбудеться коліс з мотором, втрапляє в дорожню аварію. А ви скільки років катаєтесь?

— Чотири… Але з умом. Мені не загрожує ваша статистика.

— Спершу вона ваша, а тоді вже наша. Так от, коли потрапите до мене на стіл, то… то… — Руслан Максимович підшукував найдошкульніші слова, щоб крізь оту броню з інструкцій, крізь оту зверхність, крізь оту луску, — то я вам… то я вас так зшию!.. Краще добровільно звільніть од тих курсів.

Може, й уявив себе Іола розбитим,