Читати книгу - "Чарівна діброва"

Два роки проминули. За той час сестри-секвої вигналися високі й рівні і вершками сягали скляного склепіння свого житла. Здавалося, немає стриму пишному ростові, немає сили, що поборола б їхнє прямування до висот. І тоді секвої вимандрували на Діброву.

Гей, сестри! Яка доля жде вас від посухи й від холоду?! Але ж ви любите волю, і вам у хаті все одно життя не було б. Може, ви звикнете до дібров’яних холодних зим, і, може, Петро даватиме вам водиці, і туман з озера поїтиме вас, як рідних дітей своїх?

Серед чагарнику на вогкому ґрунті зажили секвої. Неподалік смерек. Шуміли вони темною гущею крислатого гілля, купалися в сонці та не боялися вітру. Вони, що вродилися й жили на Діброві. Пахнули живицею, і птахи гніздилися в їхній чатині. Під нею зажили сестри-секвої і знаходили захист та тепло. Надозерний туман прибирав їх краплинками води і поїв їх грунт, що не так ще давно був дном озера. Чорна торфячка свідчила про її історію. Раз у тиждень я приїздила до них, сідала побіч і говорила до них і раділа їхньому ростові, їхньому стрілчастому бігові у височину. Коло їх ніг росли маленькі смерічки, однолітки з ними, і були вони наче клубки вовни супроти гордовитих стрімких секвой.

Пізнім літом заїхали бульдозери. Вони рівняли берег, вибирали багно та відвозили його на недалеку мокравину, а на це місце навозили пісок. Вижолобили узбіччя понижче адміністраційного будинку та опоганили його. Так, наче б хто велетенськими опазуреними лапами дер землю. Так вибирали пісок, так вони робили пляжу. Але для цього треба було кращого доступу й сполучення пляжі з пісковим пагорбом. Тож вирішили проробити дорогу.

Ще поки взялись за цю роботу, Петро викопав секвої та посадив їх на схилі над новою дорогою, в тіні дерев, що ростуть на пагорбі, на пісковому ґрунті. Не доходив туди туман — його перехоплювали хаща й надозерний ліс. Не напував коріння сухий ґрунт.

Секвої перестали рости, поматовіла їхня чатина, кінчики гілок почали жовкнути. Чи підливав їх Петро, якого я так просила? Очевидно, що ні. Де ж би йому хотілося нести відро води так далеко! Для нього кожна деревина однакова і жадної не треба підливати — сама собі родить.

На зиму їх добре обгорнули сухим листям та пластиковими плахтами. І випала вона, зима, в тому році довга, морозна й суха. Таких морозів, як кажуть, двадцять років не було.

Коли навесні розкрили їх, вони стояли рівні, стрімкі і червоні. Ні дрібки зелені, ні сліду життя! Убили їх посуха й морози, їх, чужинок, що народились і зросли в теплиці. Чужина вбила їх, вороже підсоння. Як не одного з нас…

Не раз потім дібров’яни ходили в ліс шукати секвой. І розказували, як бачили сльози, що стікали по обличчі людини, що викохала їх.

Я врятувала хоч частинку їхнього молодого життя: влітку я зняла маленькі гілочки і поклала їх у воду. В ній вони зеленіли декілька місяців. У той час стопка, якою були колись сполучені зі стовбуром, ствердла, здеревіла й побільшилась. Тоді я посадила їх у себе в кімнаті. Вони прийнялися й випустили ніжну зелену чатину. Таку, як мала їхня мати. І ростуть вони в мене на вікні.

А до Діброви я їх не повезу.

Великих звірів, як відомо, немає на Діброві. Але й малі, навіть найменші мають цікаве своєрідне життя, пригоди, справи, найчастіше нам незрозумілі. Щождо бурундуків (їх замериканська називають чіпмонками), то це крихітні звірки, похожі на мініятюрні вивірки, і живуть вони всюди, і повно їх і в Діброві. Як же живуть вони, оці підстрибуючі та підбігаючі мишенята?

Старий вистромив із землі ніс. Пахнуло раннє весняне повітря, ніде нема небезпеки, тож виставив голову. Голова була темнобронзова, аж чорна, і на ній, на яснішому місці — живі, рухливі, чорні очі. Коли весь він вийшов з печерки, ви могли помітити, що одна чорна смуга вибігала з голови на спину та по обох боках спини на жовто-сіруватому тлі темніли такі ж дві чорні смуги. Вони вибігають на хвіст, через це він темніший від усього тіла. До того ж він злегка пушистий і в постійному русі.

Старий сів на камені та почав рухливими передніми лапками умивати обличчя — на ньому були грудки землі. Прищулив малі кругляві вуха, і вони лягли на темній смузі, що вибігала по боках від очей. Закінчивши ранішню туалету, Старий завертівся на камені й закликав: чик, чик, чик! М’який привітний поклик робив у такт руху хвоста.

— Чик, чик, чик! — відгукнулося неподалік, а потім позаду і здалеку. Отже, добре: усі сусіди вже надворі, і небезпеки немає. Пора ж тепер поснідати. Старий підстрибнув і зловив лапками гілку, обвішану торішніми ягодами. Передаючи гілку однією лапкою в другу, він нагнув її та, придержуючи лапками, став обгризати ягоди. Заспокоївши перший голод, Старий подався в напрямі до озера: