Читати книгу - "Брати-віталійці"

Сліпий і каліка, запинивши подих, слухали. В цих описах — викапаний їхній отаман, для якого неможливого не було на світі. Навіть умерши, він стояв за друзів!

— І помилували тих сімох хлопців? — прожебонів сліпий.

— Де там, — відповів моряк. — Пообіцяв пан кожух, та слово його тепле. Не втямлю, як це Штертебекер повірив панському слову. Відтак стяли голову ще й катові.

— І катові? — здивувався кульгавий. — А за віщо йому?

— Так, так. Йому стяли голову насамкінець! За вимогою радників!

— Не розумію, — пробубонів каліка.

— Робота бургомістра Крамана, — розповідав моряк. — Якесь велике цабе спитало у ката, чи не втомився він. — «Нітрохи, — відповів той і визивно доточив: — Ех, з якою б охотою постинав би я макітри усім радникам!» Пани налякались і потай переговорили з катовими помічниками. Щойно він стратив останнього пірата, його схопили та й скарали на горло. Тим-то й закінчилось усе. Кепські жарти з панами.

Вони вийшли на пустельний півострівець. Позаду залишилось місто, обведене високим муром з великими вежами, а попереду яворилося гаванське плесо з паромами й вітрильниками. Численними рукавами Ельби ковзали рибальські човники. Там, де стояв ешафот, мандрівці зупинились. Вони довго мовчали. Коли моряк схотів був заговорити, супутники зацитькали його. Моряка ошанув здогад, і він спитав:

— Ви, бува, не Штертебекерові побратими?

Сліпець ізлякався. А кульгавий відповів поквапом:

— Так, друже, так, — і простяг морякові кілька золотих монет. Той узяв їх, і всі троє домовились, що здибаються другого дня у корчмі «До людожера».

Але, побоюючись зради, сліпий і каліка того ж таки вечора покинули місто.

На початку п’ятнадцятого століття в усій Гольштінії, Мекленбурзі й межиріччі Ельби, Везера та Емса не було такого села, куди б не заходив з піснями один сліпець. Як тільки він з’являвся на вулиці, його оточували чоловіки і жінки, молодь і стареча. Поводир сліпого, каліка на костурі, брав флейту і грав. Під її солодкі чарівні звуки сліпий заводив балади про звитяжного пірата Клауса Штертебекера, ворога багатіїв і щирого друга бідних; пірата, що стояв за правду і люто ненавидів кривду; пірата, в якому нестямно кохався народ; пірата, що завдяки своїй дивовижній силі, хотів урятувати сімох побратимів, але й по смерті був ошуканий сильними світу сього.

Бідняки зачаровано слухали й запам’ятовували слова та мелодії тих пісень, бо вони кликали їх до боротьби із панським свавіллям.

Пісні переходили з вуст в уста, із села в село й розходилися по всьому краєві. Вечорами їх затягували селяни на призьбах. Полюбилися вони й цеховикам, які теж знемагали від гніту. А матері лякали неслухняних дітей: «Стривай, ось прийде Штертебекер і дасть тобі на горішки!» Чоловіки у суперечках запевняли своїх співбесідників: «Присягаюся штертебекеровим мечем, що всі слова мої — свята правда!» Міські хлоп’ята навіть вигадали нову гру «штертебекер» — і шпурляли каміння у вікна бундючним крамарям.

В 1410 році на перший день великодня сліпий і кульгавий прибули до Штральзунда. Дзвонили всі міські дзвіниці. Святково вдягнені городяни походжали вулицями. В соборі святого Миколая правили великодню обідню. Крізь базарний майдан пройшли зімкнутими лавами цеховики. Після злигоднів і невдач ремісники загосподарювали у своєму місті. Тепер вони самі обирали радників. У Штральзунді не зосталося і сліду Вульфлямового, і вже ніхто не зазіхав на права ремісників.

Сліпий та кульгавий, обидва старі й підтоптані, поминули майдан перед ратушею, пройшли повз гавань, Східні ворота і наостанці додибали до собору святого Миколая, куди стікався народ. Біля його головної брами вони спинились, аби перепустити великодніх прочан. Якась жебрачка у подраній свиті, босонога, нечесана й худюща, упала перед них на коліна, пригорнувши до себе двох дівчат, убого вдягнених, блідих, виснажених.

— Подайте, добрі люди, бідній багачці, подайте!.. — голосила жінка.

— Спитай, хто вона, — прошепотів сліпий каліці.

— Подайте, добрі люди, бідній багачці, подайте!..

Кульгавий запитав перехожого, хто ця жінка, і, збілівши, як лунь, обернувся до свого товариша. Жебрачка — то вдова Вульфа Вульфляма, та сама, якій колись чоловік устелив англійським сукном дорогу аж до собору святого Миколая, аби вона, ідучи до шлюбу, не забруднила золочених черевичків. Перша багачка міста зробилася першою його жебрачкою і жила із двома дочками на милостиню.

Сліпець рвучко звів голову і прислухався до безнастанного жіночого голосіння.

Вульф Вульфлям? Той самий недолюдок, що осліпив його? Вульфлям, що кривдив городян і сколесував Гозанга? Вульф Вульфлям. Його скарали. Городяни здобули волю. Вульфлямів кулак уже не висить над містом.

Нараз благальні слова знову долинули до сліпого:

— Подайте, добрі люди, бідній багачці, подайте!

Він підступився до прохачки, вийняв із гаманця кілька монет і сказав:

— Ось тобі, жіночко, візьми!

Та навкарачки підповзла до нього і залементувала:

— Спасибі вам, добрий чоловічку, спасибі! — Потім знову відповзла до брами й заголосила: — Подайте, добрі люди, бідній багачці, подайте!

Переклад з німецької