Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

кінному полку. Ветеран Російсько-японської війни Біскупський, 1912 року, після одруження з видатною співачкою романсів Анастасією Вяльцевою кинув службу і заснував на Далекому Сході кілька акціонерних фірм по видобутку нафти. Але під час Першої світової він знову пішов служити і став командиром 3-ї кавалерійської дивізії. 1917 року Біскуп — ського як представника армії обирають депутатом Петроградської Ради. Ще за Центральної Ради Біскупський «записався» до української армії і став командиром дивізії в Одесі, а при гетьмані — командуючим Південною групою військ. Після служби у гетьмана він служить у частинах Директорії, а потім у частинах, сформованих французами в Одесі. У вересні 1919-го Біскупський стає головою Західноруського уряду.

Павло Петрович бажав бачити міністром уже неіснуючого українського військово-морського флоту адмірала Олександра Васильовича Колчака, який командував Чорноморським військовим флотом у 1916–1917 роках (знаючи про його українське козацьке коріння і про активну участь у масонських ложах). Однак Колчак був десь тоді далеко у країнах Антанти і з ним неможливо було зв’язатися.

Тимчасово виконувати обов’язки міністра військово-морського флоту було призначено контр-адмірала Миколу Лаврентійовича Максимова (ветеран Порт-Артура), що тривалий час, до листопада 1918-го, затримався на «тимчасовій посаді». Максимов «…так довго залишався при виконанні цієї посади, що я вирішив його затвердити. Незважаючи на його недоліки, я не жалкую, що його призначив. Ця людина була щиро віддана своїй справі і знесилювалася, щоб як-небудь зібрати залишки того колосального майна, що ще так недавно представляв наш Чорноморський флот». Якийсь час командуючим флотом, якого не було, був контр-адмірал Микола Іванович Черниловський-Сокіл, що походив з потомствених дворян Київської губернії і теж був ветераном Російсько-японської війни, офіцером крейсера «Варяг».

* * *

Після кількох місяців співпраці, восени 1918-го, Скоропадський уже розчарувався у більшості сво'іх міністрів. На еміграції він почав аналізувати недоліки гетьманату, перекладає відповідальність за провал із своїх плечей на плечі всіх міністрів.

Хоча прем’єра Лизогуба він «поважав і любив», до нього у гетьмана було найбільше претензій: «…у нього були недоліки, найважливішими з них були його велика зарозумілість і потім уразливість. Коли він на кого-небудь ображався, він уже об’єктивно міркувати не міг, а ображався він часто. Лизогуб був надзвичайно підданий лестощам. Цим його можна було відразу прибрати до рук і помикати, як завгодно. На жаль, деякі люди цим користувалися», він «…завжди легко ображався, коли я його штовхав у бік більш швидкої роботи у життєво важливих питаннях… розмаху, вільної творчості, сміливості не було, і щодо цього він, при всьому своєму бажанні бути мені корисним, не був на необхідній висоті… Він усе хотів зробити сам. Справ же була маса, він не встигав. Важливі рішення не приймалися ним вчасно, час йшов дарма. Я йому про це казав, він ображався. Він був надзвичайно сумлінний, дуже багато працював, але зі справами не завжди справлявся, тому що не мав здатності визначати істотне, широкого державного значення, від другорядного, що могло почекати… М’якість і зайва скромність щодо цього йому шкодили. Зарозумілість його часто виражалась у тім, що він у будь-якому, навіть другорядному питанні, видимо, внутрішньо дуже пишаючись своєю минулою земською діяльністю, зараз же нагадував, що він 25 років був головою губернської земської управи, що це питання потрібно вирішити так-то, що він навчить, як потрібно зробити… Федір Андрійович не встигав упоратися з головуванням у Раді міністрів… Головною провиною Федору Андрійовичу у питаннях внутрішніх справ я ставлю бажання все робити самому та повільність у проведенні важливих питань… сміливість та швидкість у рішенні державних питань не були відмітними властивостями характеру».

Було ясно, що Лизогуб просто не міг дати раду всім своїм справам, які на нього звалились у 66 років. Тільки головування в Раді міністрів мало займати у нього 6–8 годин, а ще робота з документами, а ще — міністерство внутрішніх справ, у якому він був міністром! За Скоропадським, Лизогубу «потрібно було більше проявляти владу у Раді міністрів і не давати ухилятися вбік у подробиці…»

Зеньківський майже повторює гетьманську характеристику Лизогуба: «У ньому не було ні політичного темпераменту, ні волі… можна було б мати хоча б свій план — але його не було, та й не могло бути в поважного Федора Андрійовича — він просто вів справи, які життя висувало… він просто не вмів політично мислити, залишаючись усе тим же земцем, яким був раніше… залишаючись завжди чесним, чемним, au fond відданим Росії, але в даній обстановці чесно служив “українській державі”…»

Головний недолік Чубинського був близьким до головного недоліку Лизогуба — він «здавався мені жахливим марудою (медлітелем)». Чубинський затягнув справу реформування правосуддя, за що і був відставлений гетьманом.

«Вроджену м’якість» як головний недолік закидав гетьман своїм міністрам: Василенку, що «мав усі якості та недоліки наших професорів», Зеньківському, що «зовсім не знав, як йому бути з митрополитом Антонієм», Соколовському — «…завдяки його м’якотілості, він приніс чимало шкоди Україні».

Гетьман згадує, що ні Соколовський, ні Вагнер «…не відповідають своєму призначенню», а головною провиною міністра Колокольцева (за Скоропадським) було те, що він «не був популярний». Міністр Вагнер «…на жаль, не мав здатності переконувати своїх колег у правоті своїх думок, не користувався ніяким впливом у Раді міністрів… Людина він був дуже м’яка… він не в змозі був, при існуючих комбінаціях, що-небудь провести у своєму міністерстві» (за Скоропадським).

І Дмитра Дорошенка Скоропадський вважав «…не зовсім підходящим. Його ніхто не визнавав. І українці, і великороси його однаково не любили… Власної думки він не мав, керувався, головним чином, тим, що скажуть про нього в українських колах… Він так, здається, і сидів до кінця між двома стільцями…»

Про міністра Бутенка Скоропадський скаже: «Власне кажучи, що за міністр був Бутенко, виразно я й дотепер не міг сказати», він, «…перебуваючи в області нескінченних інтриг», не займався справами міністерства. «У Раді Бутенка теж не любили і скаржилися на нього… Це був міністр, на якого сипалися нарікання, але чи були ці нарікання справедливі, — я так і не довідався». На Бутенка були найсильніші нарікання з боку промисловців, цукрозаводчиків, гірничопромисловців, німців — «…його звинувачували у всіляких злочинах, його виставляли в мо'іх очах як людину безвладну, яка не може впоратися зі справою».

Скоропадський вважав, що «…генерал Рогоза, бажаючи бути ліберальним, сам узявся розробити устав