Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

Міністр Ржепецький, за Скоропадським, «…був занадто великим провінціалом… був би прекрасним директором навіть великого провінційного банку, але не далі». Скоропадський підкреслює його праві політичні погляди такими словами: «…у нього була слабість — це обласний “Союз земельных собственников” і “Протофіс”… він і ображався, коли його підозрювали у щирому бажанні створити Україну». За Дмитром Дорошенком, Ржепецький був «…людиною дуже експансивною, палкою і часто нестриманою».

Скоропадський писав, що і міністр Гутник «…фактично нічого не зробив… Я прохав якнайбільше демократизувати промисловість, уважаючи, що це в нас тепер одне з найбільш важливих питань, але нічого не було зроблено. Гутник казав: «Так, так», і нічого не зробив… Я думав, що в Гутнику, як у євреї, я знайду саму широку комерційну людину з ініціативою, але помилився».

Міністр продовольства Соколовський, за словами гетьмана, «…зовсім не справлявся зі справами» і довів справу до різкого зростання ціни на хліб, не провів «…чищення міністерства від всіх грабіжницьких елементів, які частково засідали в ньому або присмокталися до нього всякими правдами і неправдами».

У середині літа 1918-го гетьман змінив Соколовського на Сергія Михайловича Гербеля, дворянина та землевласника, колишнього харківського губернатора та головноуповноваженого з постачання армій Румунського фронту. У квітні—липні 1918-го він був представником українського уряду при австрійському командуванні в Одесі.

Дорошенко писав, що Гербель «…дуже чесний і енергійний адміністратор, завзятий ворог хабарництва і усяких зловживань…» Гербель почав з того, що вигнав близько 350 чиновників міністерства, «…що засіли там без всякої справи». Вже на початку ревізії міністерства Гербель відкрив близько ста справ з приводу шахрайства, крадіжок і спекуляції. З початком міністерства Гербеля фахівці з Петрограда почали «заводити дореволюційні порядки».

Генерал Гренер був рішуче налаштований проти кандидатури Гербеля як можливого «австрійського агента», але Скоропадський умовив «колегу».

Рада міністрів при вирішенні найважливіших питань часто-густо ділилася на дві рівні протидіючі половини, що гальмувало прийняття будь-якого рішення. «Ми просто зовсім не рухалися уперед», — оцінював діяльність свого уряду гетьман.

Соціаліст Володимир Винниченко критикував міністрів переважно за їх ставлення до «щирих українців». За Винниченком, Ржепецький та Афанасьев були «україножери», Вагнер — «ненависником українського відродження», Чубинський — «ворог українства», Ґіжицький — «з антипатіями до українства», Бутенко — «кадет, в українському питанні “і нашим і вашим”, як державний діяч — нікчемність. Портфель одержав за підготовку перевороту». Любинського Винниченко характеризує як «безпартійну нікчемність, аптекар, одержав портфель за особисте знайомство з П. Скоропадським», а Гутник отримав від Винниченка звинувачення як “феноменальний одеський спекулянт… відомий на всю одеську округу цинізмом і безсоромністю своїх біржових операцій”».

Міністерства реорганізовувалися за старими імперськими зразками, відновлювалися земські управи і міські Думи, що обираються за старими законами.

«Я мав право міняти голову Ради міністрів. Звичайно, мав і робив це… порядок відповідальності кожного з міністрів переді мною я допускав лише на обмежений час, а не як явище постійне», — писав Скоропадський.

Проаналізуємо, хто ж іще, крім міністрів, мав помітний вплив на гетьмана в його перші 100 днів. Крім міністрів, у гетьманському палаці постійно «штовхалося» певне коло осіб. Мабуть, це особистий секретар гетьмана Сергій Костянтинович Моркотун (про Моркотуна ми вже писали), Микола Михайлович Могилянський, генерал Костянтин Адамович Прісовський, Михайло Михайлович Ханенко, Іван Полтавець-Остряниця, Василь Васильович Кочубей, князь Голіцин, Палтов…

Непересічною особистістю у ближньому гетьманському оточенні був товариш державного секретаря — професор антропології Микола Михайлович Могилянський. Він закінчив Петербурзький університет, навчався в Берлінському університеті та у паризькій Ecole de Antropologie. До революції Могилянський працював завідувачем відділу Російського музею у Петербурзі, завідував відділом журналу «Мир Божий», викладав у петербурзьких вищих навчальних закладах, був прихильником автономної України у складі федеративної Росії. У царській Росії він устиг дослужитися до статського радника. Могилянський пройшов типовий шлях багатьох російських лібералів — від марксизму, через земство і партію кадетів, у масонство. Він «працював» у масонських ложах зі Скоропадським і Моркотуном.

Комендант генерал Прісовський «…прекрасна людина, про яку я завжди збережу пам’ять як про бездоганну людину» (за Скоропадським). Михайло Ханенко, нащадок іще одного гетьмана XVII сторіччя, завідував усією господарчою частиною гетьманського будинку і був начальником «апарату» — канцелярії гетьмана, «на якому лежав обов’язок вести всі списки запрошених». Скоропадський запише: «я його дуже цінував».

Іван Полтавець-Остряниця керував особистою канцелярією гетьмана. Він намагався «роздути свою канцелярію в цілу установу». Ад’ютанти гетьмана: Василь Кочубей (гвардії штабс-ротмістр, офіцер лейб-гвардії кавалергардського полку) та граф Олсуф’єв. Кочубей був далеким родичем гетьманової дружини Олександри Дурново, а Олсуф’єв — родич самого гетьмана.

Гетьман полюбляв розмовляти з колишнім членом Державної думи, князем Олександром Голіциним, що у 1918-му представляв «Союз земельных собственников», «Протофіс» і коло найближчих знайомих гетьмана з аристократії. Гетьман писав, що Голіцин, хоча «нічого загального не мав з українцями», за переконаннями був «далеко не правим», та «…зовсім не стояв на тій мертвій крапці повернення до старого, на якій так виразно стояли його колеги з “Протофісу” та Союзу землевласників».

Товариш міністра закордонних справ Палтов, за словами Врангеля, «…був особистістю з досить темним минулим, замішаний у надзвичайно брудних грошових справах, за що вчасно позбавлений був камергерського мундира…» В той же час, за словами Кочубея, він мав на гетьмана «винятковий вплив». Палтов був спритним юристом і міг швидко та якісно підготувати будь-який необхідний документ.

Про вплив барона Теодора (Федора) Рудольфовича фон Штейнгеля треба сказати окремо. Під час гетьманського перевороту барону було 48 років, але він був одним із найвідоміших діячів у Києві. Про нього гетьман писав: «чесніший і гоноровий українець, що носив тільки німецьке прізвище…»

Штейнгель був великим землевласником на Волині, у своєму маєтку він створив великий археологічно-етнографічний музей, школу, лікарню для селян. З 1905 року Штейнгель став одним із лідерів кадетів, членом ЦК партії кадетів, 1906 року був обраний від Києва до Всеросійської Державної думи, в якій виступав за автономію України, підписав «Виборзький заклик» до скасування монархії, три місяці перебував у в’язниці. Повернувшись до Києва, барон вступив до Товариства українських поступовців, а згодом став лідером Української партії соціалістів-федералістів.

1915 року Штейнгель очолив Південно-Західний комітет