Читати книгу - "Слово після страти"

Спершу гибів у таборі військовополонених неподалік від Барановичів, потім у Хелмському концтаборі, де люди мерли, як мухи восени. Вирішив тікати. Змовився з кількома військовополоненими, розробили детальний план втечі і вже завтра мали його здійснити. Але вранці їх не повели на роботу, як то робили звичайно, а загнали у вагони і повезли в Німеччину. За сякі-такі харчі майже півтора року гнув спину на заводі, працював на залізниці чорноробом, потім у кам'яному кар'єрі. З голови не виходила думка про втечу, але кілька спроб утекти закінчилися невдачею. Нарешті в травні 1943 року Максимові пощастило втекти з табору в районі Магдебурга. Його спіймали в Сілезії і п'ять днів тому запакували в Мисловіцький табір. Він ще не встиг перетворитися на доходягу, ще почувається на силі і ладен лізти чорту на роги, тільки б вирватися на волю. Розповідає свою історію, а сам аж кипить.

— Давай щось робити, — каже. — Не можна ж сидіти склавши руки й дивитися, як ці два покидьки знущаються з виснажених, доведених до відчаю людей.

Перед цим я розповів Максимові про свої митарства по тюрмах і таборах, про невдалі спроби втекти. Бачу, хлопець вірить мені.

— Я тут уже домовився з одним, — пошепки розповідає Максим. — Треба створити підпільну групу, але це можна зробити тільки тоді, коли знищимо Бубнового Туза та його холуя. Сам бачиш, люди залякані, тероризовані цими негідниками.

— Я згоден, починати треба з цього. Тільки не забувай, що за вбивство старости всю камеру можуть розстріляти, — висловлюю своє побоювання.

— Ми теж не ликом шиті, — у відповідь шепоче Максим. — У мене є план. Потрібна твоя допомога.

— Що я маю зробити?

— Після того як порішимо старосту, ти зможеш сказати блокфюреру, що це зробив Стодвадцятьтрикуплети? Вони до пізньої ночі пиячать і грають у карти на золото і цінні речі, які відбирають у в'язнів і частину яких утаюють від блокфюрера й ховають у матраци. Може ж таке статися, що вони з п'яного розуму побилися і холуй убиває старосту?

— Це ідея, — збагнувши суть Максимового плану, я охоче пристаю на його пропозицію.

— Май на увазі, що двоє повинні дати однакові свідчення, і лакузі капець. З вовками жити — по-вовчому вити. А староста — це моя турбота.

Ми домовляємося про те, які мають бути свідчення, і свою домовленість скріплюємо присягою.

Увечері Бубновий Туз муштрував нас, як треба виконувати дві команди: «шикуйся!» і «відбій!». По команді «шикуйся!» кожен в'язень мав кулею летіти з нар і зайняти своє місце в строю. Вишикуватись треба було блискавично. А по команді «відбійі» — стрімголов мчати до нар і каменем падати на них. На виконання цих команд давалися лічені секунди. Година тренування не дала потрібних результатів, у визначені секунди ніхто не вкладався. Бубновий Туз і Стодвадцятьтрикуплети трудилися до сьомого поту, орудуючи палицями, але так нічого й не домоглися. Багато хто з в'язнів понабивали собі гулі в страшенній тисняві й колотнечі, та виконати безглузді команди не змогли. По суті, це була муштра не краща за ту, яку влаштовував «батечко» Боденшатц на плацу.

Почали роздавати вечерю — по черпаку ерзац-кави без цукру. Через це «тренування» переносилося на завтра. Староста власноручно дав французам по черпаку кави і дозволив лягти на нари, сказавши при цьому, що він «суворий, але справедливий» і що «нелегкі обов'язки» старости примушують його іноді бути безжальним.

Під час відпрацювання команд «шикуйся!» і «відбій!» Стодвадцятьтрикуплети весь час намагався вдарити мене палицею по голові або по руках. Руки мені вдавалося ховати, а голові дісталося. Зараз вона розривалася від болю. Та коли я підійшов за своєю порцією ерзац-кави, староста дав мені півчерпака добавки, напевне, вважаючи мене своїм, тобто кримінальним злочинцем.

Після відбою в камері засвітилася синя нічна лампочка. Бубновий Туз увімкнув кишенькового ліхтарика, дістав принесений блокфюрером згорток, вийняв з нього дві пляшки шнапсу, ковбасу, хліб. Почалася пиятика і картярська гра. Бубновий Туз і Стодвадцятьтрикуплети грали на коштовності, золоті монети, валюту і ляпаси. Важко сказати, хто в кого вигравав, тільки староста дедалі частіше дубасив свого холуя, звинувачуючи його в махлюванні. Гра тривала за північ. Під кінець вони випили ще одну пляшку шнапсу, яку дістали з матраца Бубнового Туза, потім знову побилися і, нарешті, повкладалися спати. Заснув і я.

…Передранкову тишу рве пронизливе виття сирени. У коридорі залунали різкі команди есесівців, забряжчали ключі. Починалася ранкова перевірка. Наша камера в самому кінці коридора, але ми стрімголов зіскакуємо з нар і поспішаємо стати в шеренгу. Пробігаючи повз мене, Максим на мить зупиняється і пошепки каже:

— Дивися ж, не підведи.

— Не сумнівайся, — коротко кидаю на ходу, а сам відчуваю, як у мене терпнуть руки й ноги. Отже, діло зроблено. Чим тільки закінчиться все це? Обличчя в Максима зосереджене, рішуче, очі глибоко позападали — видно, не спав ніч.

Після звичайного в таких випадках сум'яття і шарварку дев'яносто вісім в'язнів застигли в строю. Тільки староста і його помічник, на загальний подив, спали. Я стояв крайній з лівого флангу і добре бачив, як староста незручно вткнувся обличчям у подушку, а Стодвадцятьтрикуплети, розкидавшись, якось чудернацько, ривками хропів.

Наближалася вирішальна хвилина. Ось брязнули замки, відчинилися двері, і до камери у супроводі двох есесівців увійшов блокфюрер. Сьогодні він був у поганому настрої. Високий, худий, довгасте обличчя мало землистий колір, під очима висіли чорні капшуки. Блокфюрер нервовою ходою пройшовся вздовж строю і, не діждавшись рапорту, підскочив до старостиного ліжка. Брудно вилаявшись, він уперіщив Бубнового Туза нагаєм. Від такого удару навіть мертвий перевернувся