Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Якщо на землі є пекло 📚 - Українською

Читати книгу - "Якщо на землі є пекло"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Якщо на землі є пекло" автора Вадим Григорович Бойко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 120
Перейти на сторінку:
заєць у лісі, і важка та небезпечна дорога наша розтягнеться до півтисячі кілометрів. Ось що треба мати на увазі, а ви — три дні... Як мінімум два тижні. Ще якщо не доведеться нести хворих і поранених. Та й чи може такий загін протягом двох-трьох тижнів лишатися непоміченим ворогом? Звичайно, ні. Почнуться облави, прочісування, засідки... Отже, я пропоную розділити загін на десять трійок і в першу ж ніч розбігтися, розсипатися в різні сторони, загубитися в лісах і на Остраву рухатись різними маршрутами. А вже там зібратися докупи в умовному місці.

Приголомшені чехи мовчки слухали Володю. Дробити загін на десять малесеньких груп? Про це ніхто ніколи навіть не думав. Хіба ж можна розбивати таку згуртовану сім’ю, де всі так зріднилися між собою? Треба! Тепер це зрозуміли всі, але ніхто не наважувався сказати вголос. Це міг зробити лише Карел, проте й він мовчав, глибоко замислившись.


19

Після вечірнього апелю, коли блоковий Картяр дав команду «приготуватися до відбою», в’язні другого блоку стрімголов кинулися в барак, щоб якнайшвидше зайняти місце на нарах і після тяжкого дня страждань і мук поринути в забуття. В такі хвилини в бараці здіймався шарварок, давка і штовханина. Хто спішив на нари, хто мчав до нужника, хто розшукував земляків або знайомих, а дехто намагався у когось щось за щось виміняти або виклянчити. У такому сум’ятті нерідко збивали з ніг і затоптували якого-небудь виснаженого, опухлого від голоду бранця. Цього разу теж збили одного з ніг, і Володя кинувся йому на допомогу. Підняв потерпілого, здивувавшись: той був легесенький, мов пір’їнка, живий скелет, обтягнутий шкірою. Одночасно Володя підхопив і якийсь металевий блискучий предмет, що випорснув з-за пазухи в’язня.

— Віддай! — істерично заверещав нещасний і зразу ж заридав, як скривджена дитина.

Це був «мусульманин» з тих безнадійно виснажених, які вже ледве трималися на ногах. Такі в’язні зовсім беззахисні, ледь що — і вже починають, як малі діти, плакати. У таборі, де панували звірячі закони, таких кривдили, хто хотів. Фашистські садисти завжди збиткувалися з «мусульманів», пристрілювали їх. Хлопці ставилися до нещасних з глибоким співчуттям, а при нагоді й допомагали їм. Якось один з «мусульманів», порпаючись на смітнику, знайшов шматок гнилої брукви і почав її гризти. До нього підскочив сильніший в’язень і, як хижак, вирвав у нього із зубів знахідку, та ще й стусонув «мусульманина», знаючи, що у того не вистачить сили чинити опір. Упавши на землю, нещасний гірко заридав, Володя з Жорою кинулися до мародера, відняли брукву й повернули її «мусульманину». А потім принесли йому шматок хліба.

«Мусульмани» були найжалюгіднїшими істотами в таборі — виснажені, хворі, вони навіть не ходили, а пересувалися, як тіні, як живі привиди, готові впасти від легкого подиху вітру. їх час від часу відбирали і везли в крематорій, і ніхто з них ніколи навіть не пробував чинити опору або ховатися — настільки вони були слабі й виснажені, з потьмареною свідомістю. Навіть сам вигляд цих нещасних викликав невимовну жалість до них. Володі стало не тільки шкода оцього нещасного, а й соромно, що його, Володю, потерпілий вважає мародером.

— Візьми свою річ, я ж не хотів її забирати, я тільки підняв,— сказав, повертаючи блискучу цяцьку, яку навіть не встиг розгледіти і яку той миттю сховав за пазуху.

— Ось тобі шматочок хліба,— знову сказав Володя, відламавши трішки від пайки, одержаної у Карела.

«Мусульманин» знову заплакав, але вже від радості, і, майже не розжовуючи, почав ковтати.

— Дай ще малесенький шматочок, зовсім маленький! І я віддам тобі ліхтарик. Він справний, новенький, гарно світить. Я не вкрав його, ні! Знайшов — хтось із німців загубив, а я знайшов. Хотів виміняти баланди. Побоявся. Капо звір — уб’є. Візьми ти.

Володя віддав ще половину того, що лишилося. Віддав би й усе, але ж треба хоч трохи лишити Петрові.

Володя з Жорою вирішили перевірити, чи справний ліхтарик. Під полою увімкнули і аж злякалися: ліхтарик світив, як автомобільна фара. Чи ж не казка це? Так несподівано й випадково здобути річ, про яку давно мріяв Карел! Для них це просто безцінна річ. В усьому таборі ніхто не мав ліхтарика, і чехи не змогли його ніде дістати. А тепер... Хлопці зраділи ще більше, побачивши, що ліхтарик має особливу конструкцію: з допомогою круглої, як горошина, кнопки шкло рефлектора закривалося прозорою червоною пластинкою, схованою всередині, і ліхтарик світився червоним світлом. А з допомогою другої кнопки включалося зелене світло. Батарейка ж, як видно, мала велику потужність, бо світив ліхтарик дуже сильно. Такого хлопцям ще не доводилося бачити.

— Диво-ліхтарик! Ти розумієш, що це значить? Крім освітлювання, його можна використовувати для подачі умовних сигналів. А з комбінацій трьох кольорів можна придумати багато різних умовних сигналів — аж до азбуки Морзе,— радів Жора.

Вони розшукали Петра в умовному місці біля штабелів цегли, віддали йому хліб. І хоча закони конспірації вимагали суворого збереження таємниці, однак Володя вирішив «провести розвідку» і завів мову про те, яка тепла осінь стоїть і які щасливці ті, хто, утікши з таборів, пробиваються в рідні краї...

— Що ж зробиш — кому як повезе: кому бублик, а кому дірка від бублика. Така доля...— меланхолійно відповів Петро.

Володя аж розізлився:

— Так що, по-твоєму: змиритися з долею й сидіти склавши руки?

— Чого ж сидіти? При першій же можливості я рвону ще разок. А чого боятися — двом смертям не бувати...

— І ти надієшся, що така можливість трапиться? — поспитав Жора.

— А чого ж. Ще може бути таке, що й не присниться: і бомбардування, і наліт партизанів, і яка-небудь заваруха — тоді лиш не зівай,— розмірковував Петро і додав пошепки: — Ось хочу якось попасти в нічну зміну на будівництво електростанції...

1 ... 47 48 49 ... 120
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо на землі є пекло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Якщо на землі є пекло"