Читати книгу - "Якщо на землі є пекло"

— Ну й що? — наступав Володя.

— А те, що в нічну охороняється не вся територія, а лише той клапоть, де працюють в’язні. Якщо зумієш вибігти на десять метрів за постенкете, ти вже невловимий, бо кругом пітьма, а поруч ліс. Тільки б вистежити момент. Буває інколи, двоє есесівців підходять один до одного, закурюють, зубоскалять, а в ланцюгу охорони дірка. Скинь гольцшуги й тікай. Поки отямляться, мине якийсь час, ти пробіжиш 15 — 20 метрів, а там — шукай вітра в полі...

— Непогана ідея, Петре. Ну гаразд, до побачення. Завтра на цьому ж місці...

— Отже, Петро не змирився з неволею, мріє про втечу і готовий «рвонути», а в такому ділі, як утеча, моральна готовність і здатність ризикувати — це головне.

— Ех, знав би він, що його чекає, заридав би від щастя,— збуджено каже Володя.

— Звичайно,— погоджується Жора й тут нее попереджає: — Але поки що без дозволу Карела говорити не маємо права...

Уночі Володі снилось, що у нього вкрали диво-ліхтарик. Він двічі прокидався, злякано намацував за пазухою ліхтарик і, переконавшись, що він цілий та неушкоджений, знову засинав.

А відпочинку того — як кіт наплакав: о четвертій, як завжди, знову довго реве сирена — підйом! Сонні, напівживі, очманілі від дикого смороду в’язні кулаками протирають очі, ошелешено кліпають, намагаючись зрозуміти, що ж відбувається: підйом насправді чи, може, сниться? Хтось спросоння запитує: «Невже підйом?» І тут же розпачливо зойкає від несподіваного удару києм.

Так, у бараці уже сновигають по всіх закутках десятків зо два капо на чолі з Маткабоскою і замашними киями розворушують надто млявих. Щедро роздаються удари. Тепер уже всякі сумніви розвіюються — це справжній підйом. Шум, крик, метушня, штовханина, тріск нар, стукіт тисяч колодок, стогони, зойки, прокляття, лайки чи не всіма мовами світу... Розпочинається новий день — метушливий, виснажливий, моторошний, безконечний і тяжкий, як смертний гріх.

В’язні безладною юрбою товпляться до виходу. Тисячі дерев’янок стукотять і грюкають по дошках нар, по підлозі, барак, немов гігантський бубон, резонує цей гуркіт, дошки розхитаних нар і підлоги ходять ходором, і створюється враження справжнього землетрусу. В дверях — несусвітна давка, найслабіші стають жертвою стихії. Аж ось гуркіт потроху стихає — всі уже на майданчику перед бараком. Тут їх шикують, разів з десять перераховують. З годину чекають блокфюрера. Більшість стоять у строю із заплющеними очима — досипають.

Нарешті лунає ненависне «ахтунг!» В’язні остаточно прокидаються і повертаються в реальний світ — грубий і жорстокий, мов кий блокового. Тим часом Картяр рапортує блокфюрерові Жабі: «Тисяча дев’ятсот сорок гефтлінгів живих і п’ятнадцять мертвих. У блоці повний порядок!» Блокфюрер Жаба задоволений, апель проходить благополучно.

Після апелю Володя і Жора, як і раніше, біжать у тринадцятий до чехів.

— Чого сяєш, як новий шилінг? — питає Карел Володю.

— Зараз засяєте і ви,— каже Володя і, різким рухом вихопивши з-за пазухи ліхтарик, спрямовує в очі Карелу сильний, яскравий промінь.

Карел тільки ахнув. Вони почали обдивлятися ліхтарик. У блискучому корпусі, крім основної, лежала ще й запасна батарейка, а також рекламний папірець, в якому писалося: «Електричний ліхтар «Екстрапромінь» разом з сухими елементами суперпотужності, розрахованими на 24 години безперервної роботи кожна, створені інженером-винахідииком Шнейдером і є власністю фірми «Альгемайне Електрітетс Гезельшафт». Корпус ліхтаря непроникний для пилу, вологи, води і газу. Ліхтарем можна користуватися під час будь-яких наземних і підземних робіт, а також у шахтах з великою концентрацією вибухонебезпечних газів. Ліхтар можуть використовувати як цивільні, так і військові, а також поліція, регулювальники вуличного руху вночі. Ліхтар знадобиться на флоті, в мотомеханізованих та авіадесантних військах для подачі світлових сигналів. Берлін, С-39, Лютцовштрассе, 21. АЕГ. Липень 1943 року».

— Цей Шнейдер просто молодчага! Він вчасно зробив те, що нам потрібно. Та й фірма АЕГ — просто люкс, потурбувалася про нас,— сміється Карел,— Ну й везучий же ти, Орлятко! Тебе я обов’язково візьму в свою групу.

— Не тільки мене, а й Жору з Петром,— просить Володя.

— Гаразд, візьму всіх трьох. Але уяви собі: чехи теж не хочуть розлучатися один з одним. Усі розуміють слушність твоїх пропозицій, але ніхто ні з ким не хоче розлучатися. Сьогодні на нараді треба вирішити це питання, а поки що давайте опустимось в забій і там випробуємо оцей диво-ліхтарик.

У тунелі раділи, як діти на святі: ліхтарик освітлював увесь тунель з кінця в кінець. Працювати стало веселіше й легше.

Через годину їх змінили, і Володя став на пост біля вікна. Уже розвиднілося. У таборі після години дикої штовханини і кривавого побоїща все прийшло в «норму» — на центральній лагерштрассе вже стояли чітко вишикувані, готові до відправки арбайтскоманди. Останньою стояла, як завжди, команда «мусульманів», сформована з доходяг, вишпурнутих з усіх інших команд. Арбайтскоманди рушають за браму, а команду «мусульман» ведуть на пустирище біля кар’єру. Тут кілька вільних від наряду есесівців влаштовують «конкурс силачів», змушуючи «мусульманів» боротися і битися. Есесівці хапаються за животи від сміху. Це триває з чверть години. Затим нещасних заставляють бігати рачки наввипередки. Кількох «симулянтів» добивають. Інших шикують і змушують скандувати лозунг: «Спорт допоможе сили примножити — в цьому запорука здоров’я!» До Володі долинає хор вимучених, хрипких голосів. На цьому закінчується одне з найдикіших і иайогидніших видовиськ.

Есесівці повертаються до вахтштуби, задоволено потираючи руки і ляпаючи один одного по плечах. А «мусульманів» якийсь капо жене підмітати дорогу. На місце щойно проведеного «конкурсу силачів» із ревіру поспішає лайхенкоманда, тобто трупопосці з ношами. Вони підбирають забитих і відносять до трупарні. «Там, мабуть, уже опинився й той, легенький, як пір’їнка, що вчора віддав мені свій диво-ліхтарик»,— з гіркотою подумав Володя, пильнуючи на своєму посту.

Невдовзі в розчахнутій брамі з’явився блискучий «мерседес» лагерфюрера і, уповільнюючи Швидкість, зупинився посеред табору. Відчинилися дверці, й з машини вивалився, як лантух з просом, сам Кабан. Назустріч йому з