Читати книгу - "Хліб по воді, Шоу Ірвін"

Він учився в моєму класі в середній школі і був неординарним учнем.

— Якби Роллінз, сусід по кімнаті, так його не захищав, то хлопцемві, мабуть, уже давно полічили б зуби. Він не любить мовчати про свої погляди, чи не так?

Стренд не стримав усмішки.

— Ви й це, бачу, помітили!— сказав він.

-— Коли він біжить із м'ячем і обводить коп>небудь фінтом або коли комусь не вдається його блокувати, тоді він... як би вам сказати... просто глузує з суперника! Він має одну улюблену фразу, яка страшенно діє хлопцям на нерви: "Я гадав, джентльмени, що ви прийшли сюди грати в футбол!" Щось подібне він вичитав десь у англійській літера-турі й у такий спосіб протиставляє себе та Роллінза решті команди. Ви ж бо знаєте, як англійські газети повідомляють про склади крикетних команд: "Джентльмени проти гравців". Хлопці не зовсім розуміють, що воно означає, але здогадуються, що то їм не комплімент.

— У команді, крім Роллінза, є чорні хлопці?

— Цього року немає. Школа докладає всіх зусиль, щоб дістати чорних учнів, але майже намарне. Боюся, що за довгі роки школа здобула собі славу оплоту БАСПу5, й треба буде багато часу, аби ця думка про неї змінилася. Крім Роллінза, в школі, здається, всього четверо чорних, але жоден з них у футбол не грає. Торік у нас був чорний учитель. Викладав історію мистецтв, його любили, але він ніколи не почував себе тут як дома. Та й рівень його викладання для підготовчої школи був надто високий. Тепер він у Бостонському університеті. Самих добрих намірів не завжди досить, чи не так?— Цей кремезний, здоровий молодик, чиї запити в житті через його професію мали б бути, як на думку Стренда, досить обмежені,— пробігти з м'ячем десять ярдів по полю й віддати пас,— говорив на диво розважливо.

Ромеро збивав з пантелику не тільки футбольного тренера. Якось після обіду, коли Стренд вийшов із головного корпусу, до нього підійшла молода вчителька з англійської кафедри — тиха жінка, на прізвище Коллінз, що викладала в класі Ромеро англійську й американську літератури. Вчителька запитала, чи не могла б вона поговорити з ним кілька хвилин про хлопця. Вона також знала, що той потрапив до Дан-беррі завдяки Стрендові. І Аллен не завдавав собі клопоту спростовувати це твердження й пояснювати кожному роль у цій справі Хейзена. Якби Хейзен захотів приписати собі честь чи заслужити ганьбу за перебування Ромеро в школі, він чудово міг би обійтися й без допомоги Стренда.

— Ви вчили його в Нью-Йорку, так?— запитала вчителька, йдучи поруч із ним.

— Якщо взагалі хтось може твердити, ніби він учив цього хлопця,— відповів Стренд.

Вона всміхнулася.

— Я, здається, розумію, що ви хочете сказати. Ви мали з ним на уроках клопіт?

— Я вам так скажу,— почав Стренд, намагаючись говорити якомога розважливіше,— думки, які він висловлював, не завжди збігалися з думками визнаних авторитетів.

— Переміна школи не змінила його звичок,— сказала міс Коллінз.— Він уже весь мій клас втяг у суперечку!

— О господи!— зітхнув Стренд.— Про що?

— Перша книжка, яку ми обговорювали, була "Червоний знак доблесті" Стівена Крейна,— сказала міс Коллінз.— Книжка не важка для переказу, в неї простий, гарний стиль. Вона готує грунт для сприйняття всіх жанрів американської літератури. Коли я попросила учнів висловитися про книжку, Ромеро сидів мовчки, поки два чи три хлопці не розповіли, за що їм подобається книжка. Потім підніс руку, встав і дуже ввічливо мовив: "Вибачте, мадам, але все де — полоскання міз-кїв!" А тоді виголосив ділу промову. Він заявив: "Не має значення, що саме хотів сказати автор. Висновок із його книжки випливає такий: ти ніколи не станеш людиною, якщо втікатимеш, і ствердиш себе аж тоді, коли не відступиш і битимешся до кінця, хай навіть знатимеш, що тобі розвалять голову. І поки люди захоплюватимуться такими книжками, молодь із піснями маршируватиме на війну шукати собі там погибелі. Не знаю,— сказав він,— як інші хлопці, але якби я все життя не втікав, то сьогодні — голову даю собі відрубати — я тут на уроці не сидів би. Втеча — це, мовляв, природний наслідок страху, а така писанина, як ото "Червоний знак доблесті" — просто брехня, яку старі діди плетуть для того, щоб молодь своєю охотою йшла на смерть. У мене,— каже,— є дядько, його нагородили у В'єтнамі за те, що він не покинув у засідці кулемета й дав своєму взводу відійти. Тепер дядько на все життя прикутий до інвалідної коляски, а медаль свою викинув на смітник".— Міс Коллінз, жінка бліда і сором'язлива, аж головою похитала, пригадавши той випадок у класі.— Я просто не могла нічого вдіяти з хлопцем!—сумно сказала вона.— Він примусив усіх нас відчути себе неосвіченими віслюками. Гадаєте, він справді має дядька, якого поранило у В'єтнамі?

— Уперше чую,— признався Стренд.— Але Ромеро звичайно ніколи нічого не вигадує.

Якби йому довелось сперечатися з Ромеро (неприємніший клопіт годі й придумати!), він, певне, нагадав би хлопцеві, що містер Гіббон, якого той так високо ставить, мало не на кожній сторінці з пафосом уживає термін "військова мужність". Послідовністю в поглядах, зрозумів Аллен, хлопець не відзначається.

—— Ви не могли б попросити його, щоб він, коли захоче наступного разу висловити думки, які можуть вивести решту хлопців із рівноваги, спершу підійшов після уроків до мене й поділився ними зі мною?— сором'язливо запитала міс Коллінз.

— Я спробую,— сказав Стренд.— Але обіцяти нічого не обіцяю. Стриманість не в його характері.

І тут Аллен раптом збагнув: Ромеро завжди шукає слухачів, хай навіть одну людину, і краще з тих, кого він недолюблює. Складалося враження, що своїми ворожими вихватками він просто дає вихід почуттям, а ще йому приємно почувати себе в чомусь сильнішим за багато старших і авторитетніших від нього людей. Якби Стрендові довелося передрікати йому кар'єру, то він сказав би: з Ромеро вийде оратор, якого має охороняти поліція, бо він доводитиме натовп до божевілля й бійок. Такі думки були не з приємних.

— А ще важко впоратися з ним через те,— провадила міс Коллінз своїм кволим, вибачливим голосом,— що він завжди розмовляє надзвичайно чемно, пересипаючи свої промови такими слівцями, як "мадам" або "дозвольте вас запитати". І підготовлений він у моєму класі найкраще. У нього фотографічна пам'ять. Щоб підтвердити якийсь свій аргумент, він може дослівно процитувати цілі абзаци з прочитаних книжок. Коли я роздала учням список рекомендованої літератури на семестр, він глянув на нього, а тоді з відразою відкинув і заявив, що більшість книжок уже прочитав, а тих, яких не читав, навіть не збирається розгортати, бо то було б тільки марнування часу. Йому не сподобалося, що в списку він не побачив Джойсового "Улісса" та Лоурен-сового "Коханця леді Четтерлей". Уявляєте — і це сімнадцятирічний хлопець!

— Як то кажуть, не по літах мудрий. Або не по літах розбещений.

— Заявив, що ці дві книжки — з тих, які становлять основу сучасної літератури, і нехтувати ними означає завдавати шкоди розумовому розвитку учнів, а також заперечувати еротизм сучасної людини.

Як ви гадаєте, де він такого нахапався?—сумно запитала міс Коллінз.

— В публічних бібліотеках.

— Я б хотіла, щоб у нас був курс, розрахований на підготовлені-ших учнів. Я б тоді взяла його туди. Думаю, у нього неабиякі здібності. Я ніколи ще не мала в своєму класі такого учня і більш не хочу мати.

— Тримайтеся,— сказав Стренд.— 3 його вдачею він скоро вскочить у якусь халепу, і його виключать зі школи.

— Я про це не шкодуватиму,— промовила вчителька, і голос її на мить став рішучим.

Коли міс Коллінз, похнюпившись, пішла на урок, Стренд задоволено подумав, що принаймні в цьому семестрі він у Ромеро не викладатиме.

До обов'язків Стренда як вихователя входило один раз на два тижні перевіряти кімнати учнів і робити це тоді, коли хлопці йшли на уроки. Як він і сподівався, лад у кімнатах був неоднаковий — від охайності, властивої хіба старій панні, до гармидеру, що його можна побачити лише в дитячому манежі. Кімната на верхньому поверсі, де жили Ромеро й Роллінз, була досить чиста, але різниця між її двома половинами так упадала в око, ніби між ними стояла невидима стіна. Ліжко Роллінза було застелене яскравою, візерунчастою індіанською ковдрою, в головах лежала темно-бордова подушка з великою жовтою фетровою літерою "Ш"6, нашитою на накидку,— найвища відзнака, яку він здобув, граючи за шкільну футбольну команду. На його столі стояла у важкій срібній рамці кольорова фотографія сумного на вигляд чорного подружжя середнього віку, знятого біля веранди. Внизу підпис: "Від мами й тата з любов'ю". Поряд — фото гарненької, усміхненої чорної дівчини в купальнику і зроблений гарним жіночим почерком скромний напис: "На теплу згадку. Клара". На стіні висіла дуже збільшена фотографія чотирьох здоровенних хлопців із широкими усмішками па устах. Найменший із них був Роллінз. На кожному — студентські футболки з різними літерами на них. Було очевидно, що це — брати. Роллінз тримав футбольного м'яча, брат, що поруч із ним,— бейсбольну битку, а два інших — баскетбольні м'ячі, показуючи цим, що свою спортивну честь вони завоювали в різних видах. То була грізна, хоча й мирна на вигляд, четвірка, і навряд чи якийсь там сусід зважився б зачепити будь-кого з них.

На стіні над ліжком висіла велика літографічна афіша концерту Елли Фіцджеральд, а на тумбочці біля ліжка стояв касетний магнітофон і рядок касет. Це був той самий магнітофон, що його Роллінз, як Стренд уже знав, умикав на повну потужність. На поличці під столом лежав стосик журналів "Плейбой". Стренд знаходив журнали з голими жінками і в інших кімнатах, але там хлопці ховали їх під ліжком. Роллінз, мабуть, і думки не припускав, що треба щось ховати.

В його стінній шафі, яку хлопець недбало залишив відчиненою,— одяг у ній був складений теж досить недбало,— Стренд знайшов із пів-, десятка коробок зефіру в шоколаді. Він усміхнувся, уявивши, як такий здоровань, прокинувшись уночі від голоду, пробирається навпомацки до цих дитячих солодощів, щоб якось дотягти до сніданку.

Половина Ромеро — порожня, по-спартанському проста — являла собою цілковиту протилежність. Ковдра жовто-коричнева, вовняна, як і в усіх хлопців.