Читати книгу - "Проект «Україна»: Архітектори, виконроби, робітники. Тексти, Данило Борисович Яневський"

«Ухвали» з’їзду відкинули правові засади реформування Російської держави, оскільки визнавали, що «незалежно від скликання Всеросійських Установчих зборів, повинні бути скликані на демократичних підвалинах крайові Установчі збори».

«Рішення» «з’їзду» перекреслювали надії поляків на відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р., оскільки визнали «автономію Білорусії в межах Російської демократичної федеративної республіки» та «утворення суверенної Литовської держави з частин руської та прусської Литви, а також з литовської частини Сувалкської губернії, при додержанні засад самовизначення»,

«З’їзд» також висунув претензії на участь у формуванні повоєнного світу: «в представництво Росії на мировій конференції повинні входити і представники заінтересованих недержавних народів».

Скликаний УЦР у розпал загальнонаціональної кризи так званий «З’їзд народів» об’єктивно був покликаний:

— заступити в свідомості радівських діячів Всеросійські Установчі збори;

— створити ілюзію підтримки внутрішньополітичного курсу Центральної Ради «представниками» так званих «недержавних народів Росії»;

— змінити політичний порядок денний: 1) переформатування Росії на демократичних засадах, 2) переможне завершення Світової війни у складі Антанти на юридично абсурдні принципи «національно-персональної автономії», політично безумні та й руйнівні заклики до завершення війни на т. зв. «почесних» умовах та участі тих самих «недержавних народів» (фактично — групи самозванців) у повоєнному переустрої Європи та світу разом із Великою Британією, Францією, Сполученими Штатами та їх спільниками.

Київська рада робітничих депутатів вперше підтримала більшовицьку резолюцію щодо оцінки «сучасного моменту та організації влади».

Катеринославська крайова конференція УСДРП (Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії, Кавказ та Кубань) висловлюється за «радикальну перебудову держави за принципом повного національного самовизначення аж до відокремлення», за національно-територіальну автономію України в її «етнографічних межах» та федеративний устрій Російської демократичної республіки. УЦР визнано «організаційним центром всієї української революційної демократії», «органом революційної влади для всієї України».

Обласна нарада більшовицьких організацій Південно-Західного краю вимагає негайного укладення сепаратного мирного договору з країнами Почвірного союзу, скасування приватної власності на поміщицькі землі та передачі їх без викупу в розпорядження земельних комітетів, запровадження робітничого контролю над виробництвом.

Німецькі війська розпочали наступ на Ригу.

Український національний з’їзд Слобідської України засуджує «Інструкцію» Тимчасового уряду, вимагає приєднання Слобожанщини (Харківська губернія та південні повіти Воронезької та Курської губерній) до України.

Створено четвертий коаліційний Тимчасовий уряд на чолі з О. Керенським.

Переговори французького консула генерала Ж. Табуї з головою УГВК С. Петлюрою щодо українізації війська.

ГС «офіціально» видає «Звернення Генерального секретаріату до українського народу».

Юридична абсурдність документу полягала, по-перше, у відсутності об’єкта звернення — «Народу України». По-друге, сфера компетенції Генсекретаріату розповсюджувалася лише на 5 губерній Південно-Західного краю, визнаних тимчасовим урядом «Україною» в серпні 1917 р. Отже, в цьому сенсі «український народ», якщо він і існував, то виключно в межах цих губерній. По-третє, таке звернення постулювало претензії Генсекретаріату на представництво і «українців» — громадян Австро-Угорщини, які не могли би ознайомитися з документом хоча б внаслідок обставин воєнного часу.

Другий постулат «Звернення»: «Волею і словом революційного парламенту твого, Української Центральної Ради, в тісній згоді з урядом революційного всеросійського народу ти обрав і поставив нас, Генеральний секретаріат, на чолі власті, сказавши нам творити нове і вільне життя у нашім краю», а також твердження, що він є «вищим органом влади України» містив інші брехливі твердження. Адже УЦР ніколи не була парламентом, тим більше революційним; її керівництво постійно створювало та нарощувало рівень напруженості у стосунках із законним центральним урядом; ніякого «всеросійського народу» ніколи не існувало; вся легітимність Генерального секретаріату походила виключно і тільки з відомої «Інструкції Тимчасового уряду»; кабінет Винниченка був тільки розпорядчим органом петроградського уряду на території Волинської, Київської, Полтавської, Подільської і частини Чернігівської губернії; саме Тимчасовий уряд після 1 вересня 1917 р. залишався єдиним «вищим органом влади» в Росії, в т. ч. у визнаній ним же «Україні» у складі перерахованих 4,5 губерній — аж до скликання Всеросійських Установчих зборів.

На засіданні Малої ради В. Винниченко оголошує «Декларацію Генерального секретаріату України».

Документ, підтриманий партіями українських есерів, есдеків та есерів; єврейських — Поалей-Ціон, народна, соціалістична робітнича; російських — есерів та меншовиків, містив розлогу програму громадянської війни в Російській державі. Документ, зокрема, стверджував, що «Генеральний секретаріат, утворений волею демократії в Україні. …За всю діяльність відповідає перед цим своїм революційним демократичним парламентом» — Центральною Радою; «основи будучого ладу України» мають встановити не Всеросійські Установчі збори, а «Українська Центральна Рада в вигляді автономного статуту України»; «для найсправедливішого виявлення демократії України повинні бути скликані всенародні Українські Установчі збори».

Документ заявляв про ліквідацію приватної власності на землю для всіх, крім «трудящих мас України», «інтереси» яких «повинні завше стояти на чолі і перед ними мусять поступатися інші інтереси», запровадження для України окремого бюджету, судової системи.

В. Винниченко оголошує про початок організованої демобілізації Східного фронту («Секретарство внутрішніх справ (тобто відомство, очолюване письменником Винниченком. — Д. Я.) організує в своєму складі демобілізаційний відділ»), зажадавши при цьому участі «представників українського народу» «на мирній конференції, яка обговорюватиме наслідки війни».

Висновки.

1. Декларацією 29 вересня Генеральний секретаріат, Центральна та Мала ради, три українські, дві російські та дві єврейські націонал-соціалістичні партій остаточно перейшли до методів політичного «гіпермодернізму», тобто відмовилися від дотримання будь-яких усталених та/або погоджених наперед правил політичної боротьби, а тим більше, від підписаних з опонентами угод.

2. Після 29 вересня націонал-соціалістичні політичні сили, насамперед українські та єврейські, остаточно розірвали з демократичною традицією.

3. Зазначені організації та політичні сили засвідчили — їх підписи під будь-якими документами не варті чорнила, яким вони зроблені.

4. Ці партії та організації остаточно та безповоротно вийшли за межі права та демократичних, законних процедур.

5. Вони затвердили курс на створення самостійної держави так званого «українського трудового народу» неправовими незаконними методами.

6. Вони висунули претензії на статус суб’єкта міжнародного права, при тому, що 1914 р. українські націонал-соціалісти задекларували позицію «нейтральності» «українства» у I Світовій війні.

Мала рада — загалом до її складу увіходило 105 осіб (членів та їх заступніків) — невідомою/непідрахованою до сьогодні меншістю голосів ухвалює проведення Всеукраїнських