Читати книгу - "Майбутній мій, Юлія Бонд"

Олег

– Вважаю, що не варто поспішати з примусовим лікуванням, Олегу Миколайовичу. Звичайно ж, я буду спостерігати за вашим сином. Але наполягаю, що із госпіталізацією до наркологічного диспансеру поспішати не варто. Це я вам як батько говорю, а не лікар. Не руйнуйте життя хлопчику, у нього ще все попереду.

– Ви впевнені, що без наркологів можна обійтись?

Я недовірливо дивлюся на сімейного лікаря, намагаючись знайти у його словах логіку. Мені б не хотілося згаяти момент…

– Впевнений. Не сумнівайтеся. Це ж перший випадок, так?

– Я не знаю. Дідько... Цього випадку взагалі не мало бути, розумієте?

– Розумію, як батько, я вас чудово розумію. Але й ви зрозумійте, Олегу. Поставте себе на місце Максима. Наркотики – це наслідки проблем. Я порадив би вам звернутися до психолога, а не рубати з гарячого. Крім ненависті, ви нічого не досягнете, якщо захочете ізолювати сина від суспільства.

Погоджуюся, розуміючи, що у словах лікаря є істина. Мені не потрібна ненависть, її й так надто багато в наших непростих стосунках з Максом.

Закінчивши говорити з лікарем, дивлюся на сплячого сина. Макс лежить на ліжку, підключений до крапельниці. І я злюся на самого себе, бо це припустив саме я. З мене нікудишній батько, якщо син знайшов заспокоєння в «колесах», а не прийшов до мене хоча б за порадою.

Вийшовши зі спальні сина, в коридорі зіштовхуюсь з Машою. Вона кутається у мій халат, притискаючи руки до грудей. Її очі спрямовані у бік Максимової спальні.

– Як Макс? З ним все буде гаразд? Так? – схвильовано запитує Маша.

Я беру дівчинку за руку, бажаючи відчути тепло її тіла й притягую до себе.

– Іди до мене, моя маленька.

Маша заривається обличчям на моїх грудях і тихо схлипує.

– Я не хотіла, Олеже. Все сталося випадково.

– Чого ти не хотіла, мала?

Маша озивається на мій голос і підіймає на мене погляд. У її очах читається переляк, переживання і ще щось.

– Говори. Я чекаю. Маше, – наполегливо прошу.

– Я розбила склянку об голову твого сина. Пробач, Олегу...

Тягнуся до сорочки, щоб послабити її воріт. Мені важко дихати. Я просто заїбався від проблем на кожному розі.

– Макс намагався мене зґвалтувати, – простягає тремтячим голосом Маша.

– Коли?

– Перед тим, як ти побачив мене біля воріт в одній сорочці.

Блядь.

Я голосно лаюся, згадуючи той момент.

Коли я вдерся до будинку, залишивши Машу в машині, то застав Максима, що сидить на підлозі в моїй спальні. Першим моїм поривом було придушити свого сина, але побачивши обдовбаний погляд Максима, я забув про все. Схопив малого та потяг у ванну кімнату. Довго намагався привести його до тями, але так нічого зробити й не зміг.

– Він зробив тобі боляче?

Маша кусає губи, дивлячись на мене таким поглядом, що всередині холоне кров.

– Фізично? Зробив? – уточнюю я.

– Ні, але хотів зробити. Олегу, він чіпав мене за…

Не домовившись, мала ковтає сльози разом із фразою. А мені більшого й не потрібно. Я почув усе, щоб моє серце пропустило удар.

– Ходімо зі мною. Тобі треба заспокоїтись.

Взявши дівчинку за руку, веду за собою на кухню. Ледве стримуюсь, відчуваючи в крові величезний приплив злості. Цього разу Макс занадто далеко зайшов і просто так не відбудеться, коли прийде до тями. Три шкури здеру за те, що насмілився доторкнутися до моєї дівчинки. Те, що Макс запал на мою Машу, - я зрозумів одразу, коли вперше побачив їх разом ще тоді на кухні. Дівчинка залізла до нього під шкіру, як і мені.

Але, чорт… Я не хочу змагатися зі своїм сином.

– Пий, Марійко, – простягаю келих, пропонуючи випити трохи віскі.

– Я не хочу.

– Маріє. Пий.

Мала перестає чинити опір і осушує половину келиха, а потім жадібно ковтає повітря ротом. Я ставлю на стіл склянку із соком, і Маша одним махом випиває його.

– Олегу, що трапилось з Максом? Ти мені так і не сказав. Чому він прийняв наркотики?

– Макс зараз спить. Йому поставили крапельницю, щоб очистити організм від цієї погані. Не хвилюйся за нього, дівчинко. Він дорослий хлопчик, впорається.

– Я не сильно поранила його?

Дівчинка бере мене за руку, а я інтуїтивно сіпаюся. Вона переживає за хлопця, коли той її мало не трахнув. Нічого не розумію!

– Не поранила. Зовсім не поранила.

Обома долонями обхоплюю обличчя Маші, і подушечками великих пальців гладжу ніжну шкіру.

– Чому Макс прийняв наркотики? Він наркоман? – Запитує Маша.

Різко вставши на ноги, повертаючись до дівчинки спиною. І підходжу до вікна, щоб вона не бачила, які емоції заволоділи мною через її запитання.

– Він не наркоман, – простягаю я, більше для самого себе, ніж для дівчинки.

Я здогадуюсь, чому Макс прийняв наркотики, але не хочу визнавати, що я нікудишній батько і зовсім втратив сина.

– Тоді чому?

Маша не припиняє свого допиту, і це починає лютити мене. Бо мені хочеться накричати, щоб мала відстала від мене, але натомість стискаю пальці в кулак і вбиваю в стіну, лякаючи крихітку.

– Дівчинко, йди спати. У мене закінчилися для тебе слова. Я втомився…

Чую, як Маша тихо підводиться зі стільця і ​​виходить із кухні. Я не обертаюся, поки не лунає звук дверей, що відчиняються на другому поверсі.

Налякав? Звісно. Ось тільки на душі від цього легше не стало. Я перестав розуміти свого сина, а ще перестав розуміти самого себе.

Замкнувшись в кухні, набираюся алкоголем доти, доки з голови не вилітають усі думки. Якось добираюся до спальні. Мене штормить з боку на бік, але я чітко знаю, що мені зараз потрібно. Мені потрібна моя дівчинка. Просто бути поряд. Слухати її дихання та відчувати улюблений запах.

Відчиняю двері до спальні. Падаю на ліжко і намагаюся обійняти Машу, але моя рука опускається на порожню подушку. Я моментально тверезію і підриваюся на ноги. Вмикаю світло. Заглядаю в кожний кут, як придурок, а потім переглядаю всі кімнати в будинку, але Маши ніде нема.

Опинившись на вулиці, тягнуся рукою до мобільного і набираю номер крихітки, але на тому кінці дроту відповідає лише голос оператора: “Абонент недоступний”.