Читати книгу - "Майбутній мій, Юлія Бонд"

Маша

– Марічко, може, все-таки розкажеш мені про все? На тебе дивитись боляче, лялечко. Ти ж непросто погостювати приїхала, правда?

– Не просто, тітонько.

Скрутившись калачиком на широкому дивані, кладу голову на коліна тітки. А тітонька гладить моє волосся, перебираючи між пальцями пасма. Заплющивши очі, відчуваю спокій і затишок, бо тітка нагадує мені маму.

– Ти втекла від проблем, моя гарна?

– Втекла.

– Батько?

– Ні, – хитаю головою. – Тато тут ні до чого.

– Все зрозуміло. Отже, є два варіанти. Або Майя чи хтось третій. Розкажеш?

– А ти готова слухати? Тобі це не сподобається, тітонько, – підвівшись, заглядаю в блакитні очі тітки, так схожих на мої.

– Може. Але ж я на головний персонаж, правда? Це твоє життя, Маріє. Тобі керувати ним, а не мені. Ти просто розкажеш про все, душу відкриєш, так би мовити.

– Я не знаю з чого почати.

– Давай, почну я? Я поставлю чайник і ми, як у старі добрі часи, побалакаємо на кухні за кухлем гарячого чаю.

– І сухариками? – оживаю я.

– Сухариками.

Опиняємось у кухні. Тьотя включає електричний чайник і тягнеться до шафки за сухарями. Я сиджу на стільці, підібгавши під себе ноги. Думки крутяться по тому самому колу. Можливо, я даремно психанула і зірвалася до Києва, а з іншого боку, куди ще було бігти, як не до жінки, яка завжди була мені другою мамою?

– Я готова слухати, а ти? Готова розповісти мені, чому покинула навчання та приїхала до столиці?

– Я закохалася, тітко, – сумно зітхаю, підносячи до рота гарячий чай.

– І це без відповіді?

– Ні, – набираю в легені більше повітря, намагаючись зібратися з духом. – На жаль, взаємно.

– Чому на жаль? Ти нещаслива з ним, моя дівчинко?

Тітонька присувається до мене впритул і бере за руку. Заглядає в мої очі, ніби в саму душу, чому я густо червонію.

– Усе складно.

– Розкажеш, наскільки складно?

– Він старший за мене. Майже на двадцять років.

Після моїх слів тітонька змінюється в обличчі. Закочує очі, а потім опускає голову на долоню.

– Батько знає про це?

– Ні, звичайно ж. Він би вбив мене.

– Правильно. Нехай це буде нашою з тобою таємницею. Але ж ти не через різницю у віці втекла, правда?

– Ні. Все набагато складніше.

Я мовчу, дивлячись перед собою відчуженим поглядом. Мені непросто підібрати правильні слова. Все, що має відношення до Олега, зачіпає найпотаємніші струни в моїй душі.

– У нього є син. І як мені здається, Макс закохався в мене, – нарешті вимовляю я після тривалого мовчання.

– Макс – син твого коханого? – Невпевнено простягає тітонька, тактовно пробиваючи ґрунт.

– Так. Знаєш, чому я справді втекла з Одеси?

Різко підводжуся зі стільця і ​​підходжу до вікна.

Нема сил говорити про все, коли на тебе дивляться таким поглядом, що аж мурашки біжать по хребту. Я відчуваю себе грішницею в момент сповіді – як мінімум.

– Макс хотів мене зґвалтувати, коли Олега не було поряд.

– Значить, його теж звати Олег, – стверджує тітонька, як би для самої себе.

Я пропускаю повз вуха дивну інтонацію, повністю зосередившись на собі та своїх почуттях.

– Так. Стоп! – скрикує тітка, коли до неї доходить сенс моїх слів. – Як це, зґвалтувати? Чому Олега не було поряд? Як він міг допустити таке?

– Випадковість, напевно, – знизую плечима.

– Як це? Випадковість? Що ти таке кажеш, Маше? Це ж… Це… – Тітонька задихається від емоцій, що нахлинули, хапаючи повітря ротом, ніби риба на суші.

– Справа не в цьому.

Я підходжу до тітоньки й опускаюся перед нею навколішки, низько схиливши голову.

– А в чому? Не лякай мене, дівчинко. Ти кажеш такі речі, що в жилах холоне кров. Я не розумію тебе, моя гарна. Зовсім не розумію.

– Я теж. Не розумію саму себе.

– А що Олег? Як він поставився? Він взагалі знає, що намагався зробити його син?

– В курсі, так.

– І? – Протягує тітонька, коли моя відповідь не задовольняє її цікавість.

– Він намагався привести Макса до тями, тому що той наковтався коліс. А потім ми поговорили з Олегом. Точніше, говорити намагалася я, а він…

– Що він?

– Психанув він, тітко. Кулак у стіну вкарбував і сказав, що в нього закінчилися для мене слова. А далі ти знаєш. Ось і вся моя правда. Ось чому я тут.

– Боже, дівчинко моя, йди до мене, – тітонька не стримується і тихо плаче, обіймаючи мене за плечі.

Я бачу, як їй важко. Вона щиро зворушена і налякана значно більше, ніж я сама. Так трапляється, що мені доводиться заспокоювати її. Гладжу тітку по спині й шепочу, що все буде добре, тоді як тітонька продовжує бруднити мою футболку косметикою, що потекла від сліз.

– Ти мене не проженеш? – Гладжу голову тітоньки, дивуючись власному спокою.

– Що ти, люба? Як я можу це зробити? Залишайся, скільки захочеш.

– Надовго я навряд чи затримаюсь. Батько не дозволить.

– Не дозволить, – погоджується зі мною жінка. – Маше, а до нього повернешся? До Олега.

– Я не знаю. Не хочу думати про це. Поки не хочу. Я заварила таку кашу, що не розплутати тепер. Тітонька, вони ж найрідніші люди, як ми з тобою. Хіба я можу стати для них яблуком розбрату?

– Важко. Дуже важко. Ця ситуація надто складна для твоєї молодості. Я не знаю як тобі допомогти. Не знаю, які слова сказати, щоб ти прийняла правильне рішення.

– І я не знаю. І думати поки що не хочу. Мені зовсім не думається, розумієш?

На мене накочують емоції і я, піддавшись їхньому пориву, заливаюсь сльозами.

Ми просто сидимо з тіткою обійнявшись і заспокоюємо одна одну. Я чую стукіт власного серця і протяжні струни в душі, що натяглися до краю.

Чому так буває дивно? Чому в кохання двох втручається третій? Невже, я мушу розлучитися з Олегом, щоб уберегти їхню родину від розпаду?