Читати книгу - "Пастка"

куди її виряджали гратися виморені нею прачки. Там вона зустрічала Поліну, доньку Бошів, і сина колишньої Жервезиної господині, Віктора, здоровенного десятирічного телепня, який обожнював тинятися в компанії маленьких дівчаток. Пані Фоконьє, з якою в Купо лишалися добрі стосунки, сама відправляла до них свого сина. До того ж у їхньому будинку дітвора роєм роїлася: гурти дітей цілими днями перекидом летіли всіма чотирма сходами і звалювалися на брук, як зграї галасливих і злодійкуватих горобців. У самої лише пані Ґодрон їх було дев’ятеро — біляві, чорняві, нечесані, шмаркаті, в штанцях аж до шиї, у панчохах, що зсунулися на черевики, у подертих блузах, такі замурзані, що крізь шар бруду заледве можна було побачити їхню шкіру. Інша жінка з шостого поверху, що торгувала, розносячи хліб, мала їх семеро. І серед цієї комашні, що вмивалася, хіба коли йшов дощ, можна було побачити і старших дітей з хитрими очима, і худих, і товстих з черевцями, як у дядьків, і зовсім маленьких, щойно з люльки, які погано трималися на ногах, нічого не розуміли й повзли рачки, коли їм хотілося побігти. Всією цією купою малечі заправляла Нана, командувала удвічі старшими за себе дівчатами і вділяла дещицю своєї влади лише Поліні й Віктору, довіреним особам, що утверджували її розпорядження. Улюбленим заняттям цієї малої пролази було гратися в доньки-матері; вона роздягала й одягала малюків, мацала їх, щипала, лоскотала й робила інші речі, підкоряючи своїй владі та виявляючи при цьому збочений деспотизм дорослої розпусної людини. Вона вигадувала такі забави, за які її слід було добряче відшмагати. Нана верховодила ватагою, коли та брьохала барвистими калюжами, що натекли з фарбарні, і виходила з неї з ногами, пофарбованими до колін у синє чи червоне. Потім дітлахи летіли до слюсаря, в якого цупили цвяхи та залізну стружку, швиденько забиралися звідти геть і мчали до столярної майстерні, де була ціла купа різноманітних інструментів, великих рубанків, від яких усі були в захваті, а ще громадилися величезні кучугури стружок, в яких вони качалися й переверталися, блискаючи своїми сідничками. Двір належав малечі, що очманіло гасала туди-сюди, він гримів від тупотіння маленьких черевичків, від пронизливого вереску, що розлягався щоразу, як ватага набирала розгону. Бували навіть дні, коли двору ставало замало. Тоді зграя дітисьок залазила до підвалів, вибиралася назад, піднімалася сходами, бігала коридорами, скочувалася вниз, знову дерлася нагору, ганяла іншими коридорами, і не брала їх ніяка втома — спливали години, а ґвалт не стихав, величезний будинок аж двигтів від їхньої біганини, діти роїлися по всіх його закапелках, мов якась капосна комашня.

— Як же вони остогиділи, ці малі негідники! — кричала пані Бош. — Їй-богу, напевно, у людей небагато роботи, якщо вони знаходять час наробити стільки дітей... А потім ще й скаржаться, що не мають шматка хліба!

Бош казав, що у злидарів діти ростуть, як гриби на гноївні. Цілими днями консьєржка кричала на них і грозила віником. Дійшло до того, що вона замкнула двері до підвалу, бо дізналася від Поліни, — не забарившись дати їй кілька запотиличників, — що Нана надумала там, у темряві, гратися в лікаря. Це паскудне дівчисько лікувало інших дітей дубцями.

Одного разу пополудні трапилася жахлива подія. Втім, це мало колись статися. Нана вигадала дуже кумедну гру. Біля порога комірчини вона поцупила сабо пані Бош, прив’язала до нього мотузку й почала тягати, як возик. Вікторові, своєю чергою, спало на думку напхати в черевик лушпиння з яблук. Тоді вони спорядили цілу процесію. Нана йшла попереду й тягнула черевик. Поліна й Віктор крокували праворуч і ліворуч від неї. Далі впорядковано сунула зграя малюків: попереду — старші, менші товклися позаду. Ходу замикало геть мале дитинча, яке ще під стіл пішки ходило, у спідниці й подертій шапчині, що зсунулася на вухо. Уся процесія заводила щось дуже сумне й тужливе. Нана сказала, що вони граються в похорон, а яблучне лушпиння править їм за покійника. Обійшовши довкола всього двору, діти почали наново. Забава видалась їм дуже веселою.

— Що це вони там роблять? — пробурмотіла пані Бош, вийшовши з комірчини, щоб виглянути надвір. Вона завжди була насторожі.

Аж раптом зрозуміла, що коїться:

— Та це ж моє сабо! — розлючено заволала вона. — От паскудники!

І кинулася роздавати запотиличники, відважила кілька ляпасів Нана, ногою вліпила копняка Поліні, цій дурній гусці, що дала хапнути черевика рідної матері. Саме в цей час Жервеза набирала воду біля колонки. Побачивши, як Нана з роз’юшеним носом задихається від ридань, вона ледве не вчепилася консьєржці у волосся. Хіба можна лупцювати дитинча, мов якусь худобину? Треба зовсім не мати серця, бути останньою з останніх. Звісно, пані Бош не збиралася попускати Жервезі. Коли вже в неї, мовляв, народилася така капосна дитина, то її треба тримати під трьома замками. Врешті, сам Бош вийшов на поріг комірчини й почав гукати до жінки, щоб та йшла додому й припинила з’ясовувати стосунки з усяким набродом. Отак вони остаточно розсварилися.

Правду кажучи, впродовж останнього місяця Боші й Купо вже не ладнали так, як раніш. Жервеза, людина дуже щедрої вдачі, часто пригощала їх то пляшкою вина, то мискою бульйону, то помаранчами, то шматком пирога. Одного вечора вона принесла їм у тарілці трохи салату з цикорію та буряка, знаючи, що консьєржка так полюбляє цикорій, що ладна душу закласти за нього. Та наступного дня вона геть сполотніла, коли панна Реманжу розповіла їй, що пані Бош з гидливим виразом на обличчі привселюдно викинула той салат, мовляв, вона, дякувати Богу, ще не докотилася до того, щоб харчуватися їдлом, у якому вже хтось поколупався. І відтоді Жервеза припинила приносити їм гостинці: жодних пляшок вина, жодних мисок з бульйоном, жодних помаранчів, жодних шматків пирога — анічогісінько. Треба було бачити обличчя Бошів! Тепер їм здавалося, нібито Купо їх обкрадають. Жервеза зрозуміла свою помилку: зрештою, якби вона із самого початку повелася розумно і менше їх пригощала, це не стало б для них звичним, і тримались би вони люб’язно. Тепер консьєржка кляла її на чім світ стоїть. Протягом останнього кварталу вона без кінця й краю розпускала про неї брудні плітки, а коли Жервеза на день спізнилася з оплатою комірного, побігла поскаржитися домовласникові, панові Мареско, що прачка, мовляв, тринькає всі свої гроші на витребеньки. Тоді сам пан Мареско, теж не надто ґречний, зайшов до пральні й, не скидаючи капелюха, став вимагати, щоб йому негайно віддали його гроші, що Жервеза