Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

На цей раз він ніжно бере мою руку у свою. Його очі стрічаються з моїми, вони вражають своїм смутком. Наші змарновані роки і втрачене щастя — плата за його життя.

— Здається, мені нікуди від тебе не подітися, — я промовляю, плекаючи надію, що не помилилася і він не чкурне від нас, тільки-но ми ступимо на тверду землю.

— Дуже на це схоже! — для нього це надто велике зобов’язання, але сьогодні я йому вірю. Він починає скидати свою Зміїну шкіру.

Я кладу голову на його плече і засинаю, тримаючись за його руку.

Коли впродовж ночі він міняється із Ґрейс, я прокидаюся — без його доторку світ не той. Лише вранці Бронн будить мене, щоб я заступила пост біля штурвалу, а в мене зуб на зуб не попадає, так промокла вчора.

— Не видніється «Діва» на горизонті?

— Ні! — Бронн чомусь похмурий.

— Гадаєш, він вирішив не гнатися за нами? — як це безглуздо.

— Я не впевнений, що це означає, але точно нічого доброго. Гадаю, нам слід йти далі.

Я здивовано витріщаюся на нього.

— А щогла? Хіба не треба знайти кращий корабель?

— Гадаю, сходити зараз на берег надто ризиковано. Якщо він навіть і вирішив припинити погоню, то всюди розіслав шпигунів. Нам не варто потрапляти їм на очі. До того ж ця щогла добре тримається. Моя думка — йти тим самим курсом.

Він має рацію: справді, якось дивно, що батько не показується на горизонті, хоч і добре те, що нам не потрібно тікати від «Діви».

Що ж, якщо Бронн вважає, що це судно благополучно витримає шлях до Шостого, я довірюся йому.

— Гаразд! Якщо Ґрейс дає добро, я лише тішусь! Чи дуже ми ризикуватимемо, якщо підійдемо ближче до берега? Крім Гадюки є ще повно небезпек. Морська звірюка може нас за раз проковтнути, якщо нам не пощастить попастись їй на шляху.

— Згоден!

Ніхто з нас ані словечком не обмовився про минулу ніч, але перед тим, як піти перепочити, Бронн накриває мої плечі покривальцем, і цей його жест зігріває мене так добре, як товстезна шерсть.

Наступні дні минають без пригод. Ми утрьох встановлюємо собі простий режим, чергуємо на вахті і відпочиваємо, а харчуємося сирою рибою та морськими водоростями, спійманими сіткою, яку знайшли в одному з ящиків.

Ми не поверталися до наших розмов першого дня — всі виснажені і робимо лише те, від чого залежить наше виживання.

Утім ми із Бронном тримаємся одне одного, і в наші стосунки знову повертається ця мовчазна інтимність, що віддзеркалюється у фізичній близькості. Торкаємося одне одного наче випадково — ось тут тернулися ліктями, там сплелися пальцями.

Від його близькості у мене голова йде обертом, я і уявити не могла, як сильно за ним сумувала.

Варто віддати належне Ґрейс за те, що вона про це і словом не обмовилася. Одного ясного дня під нестерпно палючим сонцем ми сиділи поряд і дивилися на Бронна за штурвалом.

— Ти повеселішала.

Я заливаюся сміхом.

— Ми — втікачі, що виконують безнадійну місію. З чого ж тут веселитися?

Вона киває у бік Бронна.

— Він якось розпитував мене — як ти, чи ти щаслива? Дуже старався, а забути тебе не зміг.

Пробую приховати вдоволення, від якого аж паморочиться в голові і вдаю, що мені байдуже:

— Ого…

На її обличчі зринає усмішка.

— Так, ого! — раптом усмішка зникає. — Що це?

Ґрейс дивиться позаду мене, і я теж повертаюся — що її так стурбувало?

У небі клубочиться дим — густий і чорний.

Бронн також його помітив, він не вірить своїм очам.

— Не може бути…

Однак це правда. Мабуть, я от-от зомлію.

Квітковий Острів горить.

XV

Беремо курс на сушу. Чим ближче підходимо, тим більшим виявляється лихо. Вогонь поширюється із заходу в нашому напрямку, пожираючи всі домівки. Острів’яни у відчаї тікають у море, але човнів бракує.

— Ми мусимо їм допомогти!

Бронн дивиться на мене похмуро. Він не вірить, що вогонь зайнявся сам по собі.

— Це пастка, Мерріан!

Я не знаю, що й сказати.

— Яка ще пастка? Просто він насміхається з мене. Він сказав, що змусить їх страждати, що вони приповзуть до нього на колінах, благаючи смерті. Це воно! Так він мене карає…

— Тоді точно не треба туди лізти, — тихо додає Ґрейс. Може, вони й праві, але мені байдуже.

— Він стирає з лиця землі Квітковий Острів!

— Вони й так, вважай, усі мертві, — каже Бронн, — нам варто рухатися дальше.

Я впиваюся в нього поглядом — чого він настільки байдужий? Ми таки зовсім різні, не зважаючи на всі наші почуття. І це дошкуляє сильніше, ніж я думала.

— Я не можу просто собі стояти й дивитися, — мій голос м’який, але невблаганний.

Бронн перезирається з Ґрейс.

— Гаразд! Твоя взяла. Як ти хочеш діяти? — хоч ентузіазму у Бронна не помітно, я відчуваю полегшення, що суперечка закінчилася.

— Коли підійдемо ближче, оцінимо ситуацію. На борту є трохи місця, щоб когось підібрати.

Не дуже багато, але є.

Нас зустрічає цілковите безладдя. Ще до того, як ми сходимо на берег, звідусіль чуємо лемент і нестямні крики — коли в спину добряче припікає, то це не дивно. Вогонь тисячами пащек пожирає все на своєму шляху і підступає до узбережжя: безпечних ділянок залишається все менше і менше. Ті, хто живе в центрі материка, взагалі не зможуть утекти. Я згадую про будиночок Йорена і до горла підступає туга. Я ненавиджу свого батька і його хворобливу порочність, такої ницості я ще не бачила.

— Залишайся біля судна! — звертаюся я до Ґрейс, як тільки пришвартовуємося до пристані, — інакше ми ніколи більше його не побачимо. Візьми на борт скільки вміститься — дітей першочергово — а тоді рушай. Ми з Бронном тебе наздоженемо.

— Що ви надумали?

— Я зупиню його! — вигукую я і, тільки-но ми підходимо ближче, стрибаю на землю.

У повітрі густий дим, він роз’їдає очі й дере горло. Паніка намертво взяла Острів у лещата, від страху люди божеволіють, тому шукаю когось, хто б упорядкував цей хаос. Погляд падає на гурт жінок, вони допомагають пораненим дійти до моря. Я підбігаю до них.

— У мене є судно! — я вказую у його напрямку, — моя подруга візьме стільки людей, скільки поміститься.

Найстарша з усіх жінок — її волосся таке ж біле, як і її шкіра, — спрямовує погляд туди, де Ґрейс уже піднімає дітей на борт.

— Дякуємо