Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Після обіду Матвій і Артур вирішили робити кострище. Робочого одягу в Артура не було, тому довелося здійснити набіг на гардероб Ніколаса. Джинсові шорти і майка — ідеальний одяг для роботи в спеку, ідеальний одяг продемонструвати оточуючим своє гарне тіло, ідеальний одяг звести з розуму дівчат…

І Зіна витріщалася на нього через вікно їдальні, сподіваючись, що через тонке мереживо фіранок її не видно, але вона так притискалася до скла, що не побачити її було неможливо.

Проконсультувавшись з Борисом, хлопці копали, трамбували, їздили в будівельні магазини по вогнетривку цеглу, мертель, цемент… мурували, викладали каміння, засипали майданчик гравієм, а Зіна не відводила від них очей.

— Схоже, в мене мозолі, — Матвій розглянув долоні, полишивши лопату.

— Стаєш людиною, — засміявся Артур.

— Можна подумати, що в тебе нема мозолів! — обурився той. — Ти ж теж не обтяжений фізичною працею.

— Не обтяжений, але мозолів нема. Працюю, використовуючи рідкокристалічну систему у своєму черепі. І я тобі більше скажу: сам дивуюся, бо оце все — нецільове використання програміста. А, і я — в рукавичках,— він підняв руки, демонструючи "захист від мозолів". — Рідкокристалічна система.

— Яка система? — засміявся Матвій.

— Мозок. Мозок — рідкий кристал. Анатомія людини. Старша школа.

— Не цікавився такими частинами людського тіла в підручнику з анатомії, — посміхнувся той.

— Так, тоді всіх цікавили частини в районі нижньої чакри, — вони обоє засміялися.

Попили води.

— Твоя “фанатка номер один” не зводить з тебе очей, — сказав врешті Матвій.

— Бачу, — невдоволено буркнув Артур, не розвертаючись до вікна.

— І головне — так просто її не відвадити, — Матвій помахав Зіні рукою. Та, розуміючи, що її помітили, відсахнулася від вікна. — Вона вже скоро нам дірки у спинах висвердлить.

— Не звертай на неї уваги, а то зараз почне нам тягати все підряд, проявляючи турботу.

І дійсно, невдовзі з-за повороту вийшла Зіна, тримаючи в руках тацю з двома склянками компоту.

— Хлопці, не бажаєте холодного компоту?

— Солодкий? — поцікавився брюнет.

— Так, — Зіна розпливлась у широкій усмішці.

— Солодкий не хочу, дякую, — він повернувся до мурування.

— А я буду, — Матвій підійшов до засмученої дівчини і випив обидві склянки.— Дякую, Зіно, ти справжній друг.

— Я можу принести несолодкого… — вимовила вона, з надією дивлячись на Артура.

— Не треба. У мене є мінеральна вода.

— А може…

— Зіно, будь ласка, не відволікай нас. Іди, займися своїми справами.

— Якими справами?

— Вечерю готуй, наприклад.

— Так вже все майже готове.

— Ну, якщо нема роботи, то йди почитай Біблію, поспівай псалми, я не знаю, придумай собі заняття, але не заважай, добре? — Артур зиркнув на неї, не приховуючи свого роздратування.

Дівчина позадкувала, занесла склянки на кухню і потім не знайшла собі іншого заняття, як піти на гойдалки перед спальним корпусом, з яких Артур і Матвій проглядались як на долоні.

— Яка ж вона нестерпна… — брюнет похитав головою.

— Ну, ми ж завжди знали, що у неї не все добре з головою, а зараз ще й симпатії додалися.

— Небезпечне поєднання.

— Так. Може що завгодно втнути…

Артур насторожено поглянув на Матвія.

— Головне, щоб не займала Злату.

— Дивлячись, яка фаза замкне… — той знизав плечима.

Злата старанно наносила начерки на стіни сходів, Жанна займалася шторами, точніше, вивісила ті дві, які випрались, закинула дві наступні і пішла нагору, до хлопців, котрі закінчували робити стелю, щоб розмітити місця для карнизів і прикріпити їх.

До них згодом приєдналася Злата, котра закінчила сходи і почала покривати начерками стіну навпроти лоджії. Вона ніби витягала чорно-білі лози зі стін, наче вони були там завжди, і лише доторки її рук являли їх світу. За цим магічним дійством спостерігав, відволікаючись, лисий Ілля, залипаючи час від часу на ці неймовірні чари творчості. За що і отримував наганяї від Бориса.

— Ну й спека… — видихнув Денис, опустивши валик у лоток із фарбою, — там у нас ще є вода?

— Майже нема, — відповів чорнявий Ілля, піднявши пластиковий бутель, де було зовсім трохи води.

— Я зараз піду вниз по ескіз, можу принести свіжої води, — сказала Злата.

— О, ти нас врятуєш, — Денис вилив воду в чашку і приніс порожній бутель Златі. — Дізнаєшся заразом, коли там вже вечеря.

— Зараз, от тільки закінчу цей фрагмент і піду.

Артур, побачивши Злату, котра вийшла з корпусу, одразу ж пішов до неї, на ходу повідомивши Матвія, що скоро буде.

— Як там у вас нагорі? Сауна? — вони зустрілись біля порогу їдальні.