Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Андрій

У мене є донька. Маленька дівчинка на ім'я Даша. Скільки б я разів не повторював собі це, як і раніше — не вкладалося побачене у голові.

Чому Олеся мені нічого не сказала? Невже я був настільки цапом, що не заслужив знати правду, що у світі є дитина, у жилах якої тече моя кров?

Чотири роки тому, коли нам сказали про безпліддя, я усвідомив, що більше не страждатиму ідеєю запліднити свою жінку — не було в цьому вже жодного сенсу. Але зараз розумію, що все сталося саме так, як я казав Лисичці: треба було просто розслабитися та отримувати задоволення. Діти народжуються у коханні, у задоволенні та невимушеності. А не за графіком.

Зрозуміло, що це не аксіома, але так легше думати, що я мав рацію. Шкода тільки, що, судячи з усього, це був той останній раз, коли вона змогла відпустити ситуацію і без зайвих думок зайнятися зі мною сексом. Я його дуже добре пам'ятаю і подумки сам собі усміхаюся. Ця пожежа вилилася у щось дивне, у когось на ім'я Даша.

Мені завжди здавалося, що Олеся не з тих жінок, які мститимуть чи будуть примушувати людей страждати, але зараз розумію, що я нічого не розумію і зовсім не впізнаю свою колишню дружину.

Так, я був ідіотом і вчинив дуже погано з нею, але це однаково не давало їй права позбавляти мене доньки. І це найболючіше.

Після нашої останньої розмови я був дуже пригніченим, мені хотілося задушити себе краваткою, щоб не відчувати того болю, якого мені завдав погляд Олесі. Але опанувати себе був просто зобов'язаним, інакше моє життя стало б ще гіршим, ніж було вже на той момент.

Я зрозумів, що не хочу більше думати про неї, не хочу її бачити, не хочу знати, де вона і з ким. Ці думки звели б мене з розуму. Досить, що Рита сказала, що в неї все добре. Мені цього вистачило.

Так, я був винен, так, я не вберіг нашу сім'ю, і я справді намагався повернути дружину, але вона мені не дозволила цього зробити. І було боляче від усвідомлення тієї втрати, але хто я такий, щоб втручатися у її життя? Олеся дала ясно зрозуміти, що ненавидить мене, я бачив це в її очах, і мені було досить побаченого, щоб піти та не напружувати її своїм існуванням.

Звісно, як чоловіка мене бентежило, що Олеся не взяла гроші, і розуміючи, що вона не підприємець, а творча особистість, її фінансове становище не давало мені спокою. Я дав гроші її сестрі, щоб вони змогли жити краще, купили більшу квартиру, ні в чому собі не відмовляли та жили нормально, наскільки це було можливо.

Пам'ятаю, спочатку навіть боявся виходити з офісу, щоб не нарватися на Олесю у розлюченому стані, яка жбурляє в мене гроші, кажучи, що нічого їй від мене не потрібно.

Але, на щастя, цього не сталося, мабуть, Риті вдалося переконати Лисичку взяти від мене гроші, і я був відверто радий цьому.

Хоча дуже часто хотів поїхати до них і подивитися на свою дружину, як вона усміхається, як хмуриться, як живе. Та що там часто, щодня ця думка настирливою мухою крутилась у голові, але я розумів, що якщо страждатиму цим, то ніколи не зможу її відпустити, а їй не потрібна була моя увага. Судячи з усього, я взагалі їй більше був не потрібен, оскільки вона навіть не сказала, що у нас народилася донька.

Твою матір, це ще більше мене злить, бо я хотів би це знати, я хотів би бачити Олесю вагітною, спостерігати, як змінюється її тіло, як округлюється її животик, і мені було навіть цікаво, як змінювався її настрій.

Я хотів би бачити Дашу малюком, бачити етапи її дорослішання і бути поруч. Але дружина вирішила без мене. Це жорстоко.

— Андрію, ти хотів мене бачити? — переводжу погляд від вікна до дверей і бачу свого начальника охорони, Ігоря.

— Так, заходь, — вказую йому на стілець навпроти себе. — Каву будеш?

— Ні, дякую, я вже випив. Як тобі ремонт у кабінеті? Не сильно твоя декораторка розійшлася? — я озирнувся довкола і тільки зараз помітив, що тут був ремонт. Мабуть, настільки загруз у своїх думках, що нічого вже не бачу.

— Я особливо не надав цьому значення, — недбало відповідаю і дістаю телефон із кишені. — Поки що мені важко зрозуміти, що я взагалі сиджу в кабінеті.

Ігор сміється, розуміючи, що маю на увазі, і чекає, коли почну озвучувати причину його виклику на цей поверх.

— У тебе щось сталося? — різко стає серйозним начальник охорони.

— Сталося. Скажи, а коли ти казав, що в Олесі все чудово, ти що мав на увазі?

— Не зрозумів, — впадає у ступор Ігор. — Ми знову обговорюватимемо твою колишню дружину?

— Я її вчора бачив.

— Андрію…

— І знаєш, що я ще побачив?

— Це її особисте життя, і зважаючи на те, що ви вже не одружені, вона має право зустрічатися з ким захоче і робити теж, що захоче. Відпусти ти вже цю ситуацію, прийми, що вона пішла і живи далі, тим паче що ти вже почав і в тебе чудово виходить, — Ігор дивиться на мене, наче я його молодший брат, і з серйозним обличчям на правах старшого пояснює, що дівчинку час забути, я їй не подобаюсь. — Тим паче ти просив не казати нічого про неї, якщо вона влаштує своє особисте життя, так?

— Просив, але не настільки, Ігорю. Тобі не спало на думку, що я маю право знати, що це моя дитина?! — кричу на свого друга і зрозуміти не можу: він що, ідіот, не бачити моїх почуттів?