Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Історія втраченої дитини, Елена Ферранте 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

755
0
22.11.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Історія втраченої дитини" автора Елена Ферранте. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 125
Перейти на сторінку:
сама-самісінька. Якщо хочете, готуватиму я.

Мікеле тільки рота роззявив, а Альфонсо несміло відповів:

– Та ні, у цьому немає потреби, я вмію добре куховарити. Якщо Мікеле нас запросить, я сам усе приготую.

Я рушила слідом за Лілою.

Ми довго розмовляли у неї в кабінеті то про одне, то про інше. Їй також підійшов термін пологів, але останнім часом вона почувалася добре. Навіть весело зауважила, провівши складеною човником долонею по низу живота: «Нарешті я звикла, мені вже добре. Може, було б краще, якби маля там залишилося назавжди!» Тут вона з непритаманною їй гордістю повернулася боком, щоб я помилувалася її животом. Ліла була висока, струнка, з гарними округлостями: невеликі груди, випнутий живіт, чуттєвий вигин спини і стегон.

– Енцо навіть задоволений моїм станом, бо не треба звірятися з календарем, щоб покохатися, – промовила вона з дещо вульгарним смішком.

Мені подумалося: землетрус здався їй таким страшним лихом, що тепер кожна мить несе невідомість, вона хотіла б стабільності в усьому, навіть у вагітності. Я час від часу поглядала на годинник, але вона аніскільки не хвилювалася про Мікеле, який чекав на неї. Здавалося, вона навмисне тягне час.

– Він тут не в справах, – сказала Ліла, коли я нагадала про нього, – то він так, шукає привід.

– Привід для чого?

– Так, привід. Але ти не втручайся. Або займайся лише своїми справами, або стався до всього серйозно. Про вечерю в Позілліпо краще було не казати.

Я знітилася. Буркнула, що переживаю напружений період, розповіла про сварки з Елізою й Пеппе, сказала, що збираюся поговорити серйозно з Марчелло. Вона у відповідь похитала головою, повторила:

– Це теж речі, у які тобі краще не втручатися, адже потім ти все одно повертаєшся до себе на Тассо.

– Не хочу, щоб моя мати померла зі страхом за синів.

– Заспокой її.

– Як?

Вона усміхнулася:

– Брехнею. Брехня – то найкраще заспокійливе.

58

Але в ті неспокійні дні у мене навіть брехати переконливо не виходило. Лише тому, що Еліза розповіла матері, що я її образила, і через те вона не бажала більше підтримувати зі мною стосунки; лише тому, що Пеппе й Джанні накричали на неї, щоб вона більше не сміла посилати мене й вичитувати їм як поліціянт, я нарешті наважилася сказати неправду. Я розповіла матері, що поговорила з Лілою, і та пообіцяла подбати про Пеппе й Джанні. Але вона відчула, що я говорю непереконливо, спохмурніла й сказала:

– Добре-добре, іди вже додому, іди, тебе діти чекають!

Я розсердилася сама на себе, протягом наступних днів помічала, що вона ще більше хвилюється, бурчить собі під ніс, що хоче померти якомога швидше. Але одного дня, коли я привезла її до лікарні, вона, здавалося, повірила.

– Вона мені подзвонила, – промовила вона хрипко і через силу.

– Хто?

– Ліна.

Я аж рота роззявила від несподіванки.

– Що вона тобі сказала?

– Щоб я не хвилювалася: про Пеппе й Джанні вона подбає.

– Яким чином?

– Не знаю. Але якщо вона мені пообіцяла, то придумає, як це зробити.

– Без сумніву.

– Я їй вірю. Вона знає, що робити.

– Авжеж.

– Бачила, яка вона гарна?

– Так.

– Сказала, що якщо народиться дочка, то назве її Нунцією, як матір.

– У неї буде хлопчик.

– Але якщо буде дівчинка, то назве Нунцією, – повторила вона, дивлячись не на мене, а на інших хворих у залі очікування.

Я сказала:

– От у мене точно буде дівчинка, досить поглянути на форму живота.

– Ну то й що?

Я змусила себе пообіцяти їй:

– Якщо народиться дівчинка, я назву її твоїм ім’ям, будь певна!

А вона буркнула у відповідь:

– Синок Сарраторе захоче назвати її на честь своєї матері!

59

Я заперечила, заявивши, що не йому це вирішувати: у той період від однієї згадки про нього мене починало трусити від злості. Він взагалі зник, постійно був зайнятий роботою. Але саме того дня, коли я дала обіцянку матері, ввечері він несподівано з’явився. Прийшов веселий, вдавав, що не помічає мого гніву. Повечеряв із нами, із жартами й байками сам уклав спати Деде й Ельзу, зачекав, поки заснуть. Від його невимушеної легковажності мій настрій ще більше зіпсувався. Оце зараз він забіг на годинку, але потім знову зникне і хтозна, коли знову об’явиться. Чого він так боявся: що в мене почнуться перейми, коли він спатиме разом зі мною?! Що йому доведеться везти мене до пологового відділення?! І що йому доведеться сказати Елеонорі: мені треба побути з Еленою, бо вона народжує нашу дитину?!

Дівчатка заснули, він повернувся до зали. Почав лащитися до мене, став переді мною на коліна, поцілував живіт. Несподівано я згадала Мірко: скільки йому зараз має бути, років дванадцять?

– Що тобі відомо про твого сина? – запитала я в нього напряму.

Він, звичайно, нічого не второпав, вирішив, що я говорю про дитину, яка в моєму лоні, і збентежено усміхнувся. Тоді я висловилася точніше, із задоволенням порушивши обіцянку, яку колись дала сама собі:

– Я маю на увазі сина Сильвії, Мірко. Я бачила його – викапаний ти! А ти бачив? Ти його визнав своїм? Ти про нього коли-небудь піклувався?

Він спохмурнів, підвівся.

– Інколи не знаю, як із тобою бути, – пробурмотів.

– Що значить «як бути»?! Поясни!

– Ти така розумна жінка. Але часом поводишся як інша людина.

– Тобто? Неврівноважена? Дурна?

Він хихикнув і махнув рукою, ніби відганяючи від себе набридливу муху.

– Ти занадто прислухаєшся до Ліни.

– До чого тут Ліна?!

– Вона псує тобі все: думки, почуття – усе!

Ті слова остаточно вибили мене з рівноваги:

– Сьогодні я хочу спати сама!

Він не сперечався. Тихо зачинив за собою двері, вдавши того, хто заради спокою має терпіти несправедливі звинувачення.

Дві години по тому, коли я блукала домівкою, бо ніяк не могла заснути, я відчула незначні перейми, схожі на менструальний біль. Я зателефонувала П’єтро, бо знала, що він і надалі просиджував ночами в кабінеті над книжками. Сказала йому: «У мене починаються пологи. Приїдь завтра і забери Деде й Ельзу». Не встигла я покласти слухавку, як відчула у себе між ногами гарячу рідину. Вхопила сумку з необхідними речами, яку вже давно приготувала, потім наполегливо дзвонила у двері сусідів, аж поки мені не відчинили. З Антонеллою ми домовилися наперед, тому вона не здивувалася, хоча й була сонна. Я сказала їй:

– Почалося. Я залишу на вас доньок.

Несподівано вся моя злість і страх кудись поділися.

60

Мої треті пологи відбулися 22 січня 1981 року. Перші й другі не залишили в пам’яті якихось особливо болючих спогадів, але треті виявилися взагалі найлегшими, фактично вони здалися мені щасливим звільненням. Лікарка-гінеколог похвалила мене за самоконтроль, вона була задоволена, що я завдала їй мало клопоту. «От

1 ... 48 49 50 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"