Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Що ти тут робиш? – різко запитую, взявши себе в руки
- Працюю, - невимушено відповідає, продовжуючи посміхатись. – А на що це схоже?
Він обводить руками простір навколо себе. Як завжди має вигляд впевнений і нічим не стурбований. Наче зустріч зі мною зовсім його не дивує. Навпроти нього сидить клієнт, старий дідусь з палицею в руках. Він спирається на неї усім тілом і з цікавістю спостерігає за нашою розмовою.
- Я маю на увазі, що ти робиш у цьому місті? – не можу повірити, що бачу Давида наяву, що це не сон. – Від коли ти тут знаходишся?
- Я живу тут дві неділі, - продовжує говорити з легкістю, наче з добрим старим другом. – Знімаю квартиру. Ось відкрив свою справу. Тепер я приватний нотаріус, допомагаю людям.
Вимовляючи останні слова, Давид киває на дідуся, котрий переводить погляд від нього до мене і назад.
- Що це все означає? – шокована його присутністю тулюсь до варцаба. Виходить весь цей час він був так близько і я про це нічого не знала.
- Я розпочав нове життя, - заявляє Давид. – Тепер я вільна пташка.
- Ти знав, що я живу у цьому місті? – мене хвилює його відповідь, хоча здогадуюсь, яка вона буде.
- Тебе було важко розшукати. Твоя мама, ще той конспіратор, - сміється Давид, а я піддаюсь у перед від його слів.
- Ти говорив з мамою?
- А як я міг інакше тебе знайти? – він різко стає серйозним і похмурим. – Ти зникла так швидко.
- Знав де я і не показався на очі, - гірко констатую факт. Образа душить і не дає більше говорити.
- Може мені вийти, ви поговорите, - встрягає в розмову збентежений дід.
Я кидаю на старого прикрий погляд.
- Ні, ви сидіть, це я краще піду. Не буду заважати роботі.
Кидаю в Давида звинувачувальний погляд і швидко виходжу з кабінету, не зважаючи більше ні на кого. Мене не хвилює, що сильно гримаю дверима, не звертаю увагу і на жінку, котра незадоволено висказує мені претензії за довге перебування в кабінеті без черги. Я ігнорую все навколо, занурена в душевні переживання.
Сльози накочуються на очі і я не в змозі їх стримати. Не розумію цього чоловіка. Знайшов мій будинок, говорив з мамою, подолав велику відстань, але так і не зустрівся зі мною. Передумав? Хоча яка зараз різниця. Ми розійшлися і живемо кожен своїм життям.
На роботі я розсіяна і не уважна. Діти відчувають, що зі мною щось не так і обходять стороною, намагаються не турбувати лишніми питаннями. В учительській помічаю косі погляди, та ігнорую їх. Говорити ні з ким не хочеться.
- У тебе якісь проблеми? – підходить до мене Наталя, молода вчителька з математики, і стурбовано заглядає в очі. – На тобі лиця немає. І якась сьогодні відсторонена.
- Ні, все гаразд, - намагаюсь посміхнутись для правдивості, виходить не дуже.
- Якщо потрібна буде якась допомога, ми завжди раді, - запевняє мене від всього колективу.
Наталя в нас посланник. За щось потрібно домовитись, чи організувати якусь подію, завжди відправляють її.
- Справді все гаразд. Думаю просто не виспалась.
Більше вона не допитується і ніхто мене не чіпає. Я цьому рада і коли уроки закінчуються, швидко іду геть зі школи.
Море сьогодні не приносить довгоочікуваного спокою. Перш ніж іти додому, прогулююсь пустим пляжем. Лише поодинокі люди сновигають туди сюди, в цей час туристів більше не зустрінеш. Стає по осінньому холодно і море більше не приємне для купання.
Іду вздовж повзучих по піску хвиль, прислухаюсь до їхнього шепоту і намагаюсь вгамувати потік думок. Давид не покидає голови, в’ївся в кожну клітинку мого тіла і починає поступово руйнувати усю шкаралупу, котру я будувала останній місяць. Як можна жити, знаючи, що він так близько? Вперше за весь час я задумуюсь покинути це місто.
Коли я приходжу додому, схвильована Галя виходить мені на зустріч.
- Надію, я ж просила тебе занести документи. Це дуже важливо, - обурено говорить жінка, перестрівши мене в вітальні.
На автоматі торкаюсь сумки, котра висить на плечі. І справді. Через Давида я з паперами у руках вибігла з кабінету, а опам’яталась вже у школі. Ще раз іти, знаючи, що він там, сил не було.
- Вибач, Галю. Так вийшло, - винувато починаю виправдовуватись.
Галя розпливається в задоволеній посмішці і озирається в сторону кухні. Я підозріло прищурюю очі. Вона не виглядає засмученою.
- Добре, що Давид досить відповідально відноситься до своєї роботи і сам прийшов забрати копії, котрі йому потрібні.
З кухні виходить несподіваний для мене гість. Чоловік вільною ходьбою підходить до нас, не приховуючи задоволення на обличчі.
- Чого він тут? – запитання скоріш до Давида ніж до Галі.
- Не зрозуміла? – дивується та і дивиться на мене широко відкритими очима. – Він за документами. Віддай мені їх.
- Ти хоч знаєш хто це? – нервово дістаю папери і протягую їй.
- Мій нотаріус, - розгублено виговорює Галя. Вона ніяково дивиться на Давида, потім знову на мене.
- Це мій колишній, якого я бачити не бажаю, - ставлю акцент на останньому слові і дарую йому злий погляд.
- О, - чую здивований голос Галі, та вже на неї не звертаю уваги.
Не гаючи ні хвилини покидаю вітальню і швидко підіймаюсь на верх. Подалі від нього. Та Давид, як завжди впертий і наполегливий. Доганяє мене в коридорі.
- Надіє, зачекай! Нам потрібно поговорити!
Він торкається руки, та я вириваюсь.
- Залиш мене в спокої, - продовжую свій шлях. Лиш би добратись до кімнати, лиш би закрити перед ним двері.
Він обганяє мене, я різко зупиняюсь. Відходжу назад, щоб між нами була дистанція. Він бачить мій жест і болісно кривиться.
- Ти ж знаєш, я так просто не здаюсь. Я тут заради тебе.
- Напевне у нас різні спогади, - гірко сміюсь. – Тому, що в моїй пам’яті ти обрав гроші і свого батька. Не здивуюсь, якщо за тобою і він з’явиться. Як же маленький хлопчик без опіки.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук», після закриття браузера.