Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Практична педагогіка, Ксенія Демиденко 📚 - Українською

Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

271
0
09.12.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Практична педагогіка" автора Ксенія Демиденко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 182
Перейти на сторінку:
ГЛАВА 20 ХТО КОГО ДІСТАНЕ ПЕРШИМ

Чим би дитина не бавилася,

Аби не плакала…

( Нар. творчість)

     Після чергового візиту  дільничного  я вирішила поговорити з Титаренко та його бригадою відверто. Зібрала   після  уроків Маркіна Рому,  Скворцова Діму  й куди ж без Вови.

 

- А шо це буде? –  вмощуючись  за першу парту,   нахабно спитав Вова.

 

- Поговорити  треба, - пояснила я, а сама не знаю, з чого його почати, щоб дійти до того, що мала пояснити цим дорослим дітям.

 

- А шо, чайка у вас, Софія Костянтинівна, немає? – спитав  Рома й покрутив  у  руках порожній  електрочайник.

 

- Принеси води, то зроблю чай, - так може й краще, дружня розмова під чай легше піде.

 

 За  пів години ми сиділи втрьох за столом, п’ючи  чай  з пряниками, які я передбачливо прихопила з дому. Хлопці весело розповідали, як  проходив урок, коли історію заміняла Жанна Григорівна.

 

-       Ми думали рявкне, щоб книжки відкрили й по черзі параграф читали, - почав Рома. – А вона розповіла про Вітчизняну війну так, як наша училка ніколи  не розповідала. Мені аж почитати приперло.

 

-       Тобі завжди щось як  припре, - жуючи пряника, обірвав однокласника Вова. – Самі пекли чи як?

 

-       Чи як, Вова. У магазині купувала, - швидко відповіла, намагаючись не  зустрічатися з ним поглядом.

 

-       Мент приходив на нас жалітися? – якось  раптом спитав  Дімка  й питально глянув на мене.

 

-       Так.  Він збирає інформацію про ваші справи. Може б ви зав’язували з тими крадіжками?  Не калічте своє  життя, - я по-дружньому хотіла застерегти.

 

-       Не боїсь, Соня Костянтинівна, - нарешті  озвався Вова, який  якось очікуюче   мовчав, коли Дімка та  Ромка торохтіли, як заведені. – Не спіймають. Якщо ти не закладеш. Повір,  по-іншому ми не можемо. Бабло потрібне, а  заробити нам не дають, бо школярі, нема освіти. Он у Ромки  дві сестрички-близнючки. Годувати їх треба, а маман всю зарплату пропиває.  У мене  бабуся з хворим серцем, у  Дімки - борг місцевому бандюку.  Одним словом, ми твою  турботу зацінили, респект, що не здала, але…  В падло  нам жити за моральними законами. Адже ж усі крадуть. Тільки ми  сотнями, а   уряд мільярдами. Таке життя.

 

   І що скажеш? Вони ж не сліпі й бачать, який безлад у країні  твориться. Ну що ж, я спробувала напоумити. Відсутність результату – теж  результат. Життя саме розставить все на свої місця, - подумалося мені, й як у воду дивилася. За тиждень  після цієї бесіди у мене поцупили з сумочки у транспорті гаманець з документами.  Зазвичай я пішки ходила до школи, пам’ятаючи, що рух – це життя, але цього ранку  проспала, тому, щоб не запізнитися, заштовхалася у переповнений автобус. Мені зразу погляд хлопця, притиснутого щільно до мене, не сподобався.  Та й їхати було всього одну зупинку.

 

 Прибігла до класу, витрусила вміст сумочки й холод скував серце – немає гаманця! А там і проїзний, і паспорт. Проводила цього дня уроки на автопілоті, а сама думала, як бути? Це ж лише початок місяця, майже усі гроші з зарплати свиснули. І доведеться до батьків їхати, паспорт відновлювати. Після уроків хотіла зошити перевірити, але не виходило.  Нічого краще не придумала, як  всістися й ревти посеред класу.     Чогось я останнім часом надто сльозливою стала, напевно – нерви до біса розтринькала. Першими зазирнули дівчата – Катя й Маша.  Витерли сльози й витягли з мене  до найменших дрібниць  мою плачевну історію. Потім десь зникли на деякий  час, а за пів години прийшов  Ромка  й приніс гаманець з паспортом:

 

-       На, - простяг він  речі. – Грошей не віддали, але ксиву хоч повернули. Ви пробачте їх, побачили  вас таку гарну, подумали, що фіфа.  Менше рядитися треба.

 

-       То я ще й винна? – обурилася  спочатку, але потім  подякувала.

 

-       Винна. На козлах не треба їздити. Там завжди лохів шмонають. Вам  грошей дати на перший час? – Вова Титаренко виріс наді мною, як кам’яна глиба.

 

-       Дякую. Я у батьків попрошу, - вимовила й уявила,  що б я робила, якби не  мала  де взяти грошей? А за квартиру платити треба, їсти щось треба, транспорт… І подивилася  я на цих дітей  по-іншому, хоча й про виховний процес не забула:

 

-       Не можна так жити, хлопці!

 

-       А ми живемо так вже давно. В чужий  монастир не лізь зі своїм уставом, - як відрізав Вова й якось вивчаюче поглянув.  Звичайно, я була не їхнього кола. Для мене тільки слово «крадіжка»  означало щось ганебне й ні за яких умов недозволене.  Цьому вчили з дитячого садочка. А ці діти так жили. Жили законами вулиці. 

 

-       Сумочка у вас, Соня Костянтинівна, суцільне гів**, - почав урок життя Вова.

 

-       Чого це? Шкіряна, модельна… Половину моєї зарплати вартує, - обурилася.

 

-       Не в тому річ. Може й дорога, але не практична. Для великого міста не годиться. Витягти з неї що-завгодно – раз плюнути! Якщо хочете, можу розповісти, якою має бути сумочка, щоб  кишенькові крадії й рипнутися до неї не схотіли, не те, що колупатися, - щедро запропонував Вова.

 

-       Чого ж ні, розкажи. Хто, як не кишеньковий крадій може володіти такими цінними знаннями? – різонула по самолюбству, але його складно було чимось пробити.

 

-       По-перше, суменція має бути не такою великою. Навіщо вам така торба? По-друге, в сумочці  має бути багато відділень і декілька таємних. Із замками, а не закльопками чи магнітами. Про гаманець взагалі раджу забути, - я не помітила, як усі учні пішли й ми з  Вовкою лишилися одні в кабінеті. Він по-свійськи  умостився на вчительському столі й розказував мені, яка має бути сумка. Учителя вчив учень! І чому? Життю.. Елементарним правилам виживання.

 

-       Як же без гаманця? А гроші де зберігати? – не розуміла такої поради.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 48 49 50 ... 182
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"