Читати книгу - "Марсіянин"

«Ірида» злетіла зі своїх кріплень під аеродинамічною капсулою і вдарилася об корпус ракети.

•••

– Ого! – вигукнув диспетчер набору висоти. – Центр, прецесія більша за припустиму!

– Що? – спитав Мітч, а на його панелі заблимали вогники й запищали сигнали.

– Перевантаження 7g, – сказав хтось.

– Періодична втрата сигналу, – гукнув інший голос.

– Набір, що там коїться? – добивався відповіді Мітч.

– Як з ціпка зірвалася. Крутиться навколо повздовжньої осі, прецесія сімнадцять градусів.

– Швидко крутиться?

– Не менше п’яти обертів на секунду, і ухиляється від курсу.

– На орбіту вивести зможете?

– Я геть не можу нею керувати: сигнал то зникає, то з’являється.

– Зв’язок! – випалив Мітч до диспетчер комунікацій.

– Працюємо над цим, Центр, – була його відповідь. – Проблема з бортовою системою.

– Значні перевантаження, Центр.

– Наземна телеметрія показує відхилення від робочої траєкторії на двісті метрів.

– Втратили сигнал від апарата, Центр.

– Зовсім нічого? – спитав він.

– Підтверджую, Центр. Переривчастий сигнал від корабля, але не від апарата.

– Трясця, – сказав Мітч. – Він теліпається всередині капсули.

– Він кружляє, Центр.

– Чи зможе він дотягти до сякої-такої орбіти? – спитав Мітч. – Хоча б наднизької? Ми могли б…

– Втратили сигнал, Центр.

– У нас втрата сигналу.

– Те саме.

В кімнаті затихло все, крім попереджувальних сигналів.

За мить Мітч спитав:

– Відновили?

– Шкода, – сказав Зв’язок.

– Земля? – спитав Мітч.

– Це Земля, – почулася відповідь. – Корабель поза зоною візуального спостереження.

– Супутник? – спитав Мітч.

– Супутник сигнал не приймає.

Мітч подивився на основний екран. Зараз він показував білі букви «ВТРАТА СИГНАЛУ» на чорному тлі.

– Центр, – сказав голос по радіо, – Есмінець «Стоктон» доповідає про уламки, що падають з неба. Координати відповідають останньому відомому положенню «Іриди».

Мітч опустив голову на долоні.

– Зрозумів, – сказав він.

Тоді він вичавив із себе слова, які кожен керівник польотів сподівається не вимовляти ніколи:

– Земля, говорить Центр. Замкніть двері.

Це був сигнал виконувати процедури на випадок невдалого запуску.

З кімнати для почесних гостей на пригнічений Центр управління польотами дивився Тедді. Він глибоко вдихнув і повільно видихнув. З тугою подивився він на блакитну теку, в якій лежала його бадьора схвальна промова з приводу бездоганного запуску. Він поклав її до дипломата, витягши натомість червону теку з іншою промовою.

•••

Венкат в своєму кабінеті виглядав з вікна на космічний центр за ним. Космічний центр, який зберігав найбільш передові знання по ракетну техніку, сьогодні не зміг успішно провести запуск.

Задзвонив мобільний телефон. Це знову його дружина. Нехай запише повідомлення на голосову пошту. Він зараз не міг з нею розмовляти. Як і з будь-ким іншим.

На комп’ютері дзенькнув сигнал. Глянувши на екран, він побачив листа від ЛРР. Вони передали повідомлення від «Пасфайндера»:

[16:03] ВОТНІ: Як пройшов запуск?

РОЗДІЛ 16

Мартінезу:

Доктор Шілдз каже, що я мушу написати особисті повідомлення кожному з членів екіпажу. Вона каже, що так я збережу свій зв’язок з людством. Я думаю, що це маячня. Але, що вдієш, це наказ.

З тобою я можу говорити прямо:

Якщо я помру, то хочу, щоб ти навідав моїх батьків. Вони захочуть з перших вуст почути, чим ми там на Марсі займалися.

Нелегко говорити з подружжям про їхнього померлого сина. Просити такого – це забагато, тому я прошу тебе. Я міг би написати, що ти мій кращий друг і таке інше, але звучало б тупо.

Я не здаюся. Просто планую на всі випадки. Такий вже я є.

•••

Ґо Мін, директор Китайського державного космічного управління, оглянув страхітливу купу папірців на своєму столі. В старі часи, коли Китай хотів запустити ракету, то просто запускав її. Зараз міжнародні угоди зобов’язували його спочатку попереджати інші країни.

Про себе Ґо Мін відзначив, що ця вимога не застосовувалася до Сполучених Штатів. Але американці й без того оголошували для громадськості графік своїх запусків заздалегідь, тож виходило одне на одне.

Він тонко хитрував, заповнюючи бланк: чітко вказуючи дату запуску і траєкторію польоту, він одночасно робив усе можливе, щоб не розкрити «державні таємниці».

Він пирхнув над останнім питанням.

– Сміховинно, – пробурмотів він.

«Тайян Шень» не мав стратегічного чи військового значення. Це був непілотований апарат, що кружлятиме навколо Землі менше двох днів. Потім він перейде на навколосонячну орбіту між Меркурієм і Венерою. Він стане першим китайським геліологічним апаратом.

І все одно, Державна рада наполягала, щоб усі запуски зберігали таємницю. Навіть якщо ховати не було чого. Таким чином, інші країни не матимуть змоги робити висновки на основі відсутності інформації про запуск справді секретних вантажів.

Його роботу перервав стук у двері.

– Заходьте, – сказав Ґо Мін, радий нагоді відірватися від писанини.

– Доброго вечора, пане, – сказав заступник директора Чжу Тао.

– Tao, вітаю з поверненням.

– Дякую, пане. Я радий повернутися до Пекіну.

– Як справи в Цзюцюані? – спитав Ґо Мін. – Сподіваюсь, не дуже холодно? Ніколи не міг зрозуміти, чому наш космодром стоїть посеред пустелі Ґобі.

– Було холодно, але стерпно, – сказав Чжу Тао.

– Як іде підготовка до запуску?

– Радий повідомити, що відхилень від розкладу немає.

– Відмінно. – Ґо Мін посміхнувся.

Чжу Тао тихо сидів, дивлячись на начальника.

Ґо Мін очікувально його оглянув, але Чжу Тао ані підвівся, щоб вийти, ані сказав щось далі.

– Щось іще, Тао? – спитав Ґо Мін.

– Гм, – сказав Чжу Тао. – Ви, звісно, чули про запуск «Іриди»?

– Чув, – насупився Ґо. – Жахливе становище. Той бідолаха помре від голоду.

– Можливо, – сказав Чжу Тао. – А може й ні.

Ґо Мін відхилився на спинку стільця.

– До чого ти ведеш?

– Носій нашого «Тайян Шень», пане. Інженери все порахували – виявляється, він може нести достатньо палива, щоб вийти на орбіту Марса за чотириста дев’ятнадцять днів.

– Ти жартуєш?

– Хіба я зажив слави жартівника, пане?

Ґо Мін підвівся і потер підборіддя. Крокуючи кімнатою, він заговорив:

–