Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

жахне усвідомлення того факту, що від страшного голоду вимерли мільйони, а він — живий і живе, коли інші й далі продовжують гинути, і загострене почуття провини, адже їх із Лідунею батьків і шести братів-сестер нема й не буде, як нема тисяч інших, яких йому довелося обійти чи переступити на шляхах мандрів, — опухлих і немічних чи вже неживих і погризених, як стерво... Винуватився і за Марію, що врешті принесла йому себе у безвиході, і за Фесю Антипівну, яка, попри свої химерності й дивацтва, відкрила в ньому чоловічу стать, допомогла вдягтися й узутися, ще й Лідуню обдарувала наостанок, і за Ліну Жук, що безкорисливо через батька забезпечила його роботою — ситою, оплатною і престижною...

Невигойне відчуття провини ще й підсилилося, коли Петро якось упросив директора і поїхав «полуторкою» на два дні із майстринею колонії на Чигиринську шкіргалантерейну фабрику за обрізками. Супутниця із водієм займалися відряджувальним клопотом, а він тим часом відвідав материну й Грицеву могили, поправивши їх та поставивши хрести, побув у дядька Левка, що вже на ладан дихав, переспав у дядини Оксани та її доньок, побачивши там безнадійну убогість, якої раніше не зауважував.

І в Чигирині, і в рідному селі двори стояли переважно обезтинені й розхристані, нічийні садки були геть обчухрані дітьми. Скрізь Петрові кидалися в вічі плакати й лозунги, причому Сталін на них зустрічався куди частіше, ніж у Черкасах. У батьківській хаті досі містилася школа, хати вимерлих були заселені навербованими головою виконкому Перцовим росіянами, що досі пільгово утримувалися в колгоспі та артілі. Приїздці, як зрозумів Янчук, почувалися тут чужоземцями, бо не знали особливостей земель, на яких осіли, і чужомовцями, бо не хотіли жити місцевими нуждами, а до всього ще й лінилися.

Чигирин був усе ще рідним Янчукові і в той же час уже чужим: від собору-храму лишилося голе місце, каланча виглядала мізернішою, Гора — значно меншою, а Тясмин — вужчим. Приспинившись на мосту, Петро довго дивився на похилену вербу, під якою вони кохалися з дівасею Марією, на хату-читальню — «тиху гавань», що притулила його-комунара по мандрах, і в душі гірко плакав за усіма батьковими друзями та материними подругами, за численними рідними, над якими навіть горбок землі ніхто не насипав, щоб тепер їх відвідати і згадати.

— Ось глянь, Мотю, хто до нас загостив! Заходь! Заходь же! — зустріла Янчука на порозі дядина Оксана. — А ми вже зачекалися тебе! А виріс, а погарнішав, а змужнів! А чуб чому в тебе копицею, нестрижений? Та сідай, бо в ногах правди нема, — нітилася нежданістю гостя і своєю вбогістю дядина. — А нас тутки, — присіла й собі коло меншої дочки, — заїдають нендзи так, що не можемо й оклигати! Фінінспектор душить податками, а я ж тканням промишляю. І позикам тим нема кінця-краю, карапаємося від них, як каторжні, а влада профітує ними, і допімнутися до того несила, і межі тому не знати, йно виплатили той чинш, то голі ходимо, а я! — як і колись, мова дядини була пересипана галицизмами.

— Дівчатка? Мариня й Катруся на «галантерейці», не до наук їм. Мариня почала хворіти головою так, що доведеться, мабуть, роботу кидати. Мотю не маємо в що зодягти до школи. А ти хіба не вчишся?

— І вчуся, і працюю. Приїхав у відрядження на фабрику, прошуся до вас переночувати. Супутницю влаштував у дядька Левка, шофера з машиною — в тітки Горпини та її батька-шевця.

— Чого ж тобі проситися? Ми ж рідні! — Петро від чув нещирість у словах дядини. — В нас і ночувати не дуже є де, та ти вже вибачиш нашу вбогість і тісноту, — продовжила в безвиході.

— Про що мова, дядино? Чи ж я який великий пан?

— А як же Лідуня? — згадала господиня для годиться.

Продовжували розмову, підвечерюючи вже разом із Марією й Катериною, що повернулися з роботи. Смакували Янчуковими пригощеннями: кільцем ковбаси, балабухою та пряниками. А як уже полягали, згадували рідних і знайомих, окрім того, дядина нарікала на Саміла та найпаче на Палажку Гармашів, що відцуралися їх із дівчатами «гепсом».

— Може, ти листуєшся з ними?

— Ні, дядино, не маю їх адреси.

— Він тепер у лісництві якимось старшим, то запанів, кажуть, зовсім! І корову дійну з телям та бузівка має, і свині та всякий дріб вигодовує, і Галю готується віддати заміж за хлопця, що по голодові лишився одинаком на добротному обійсті, — розповідала господиня перед сном. — Приїжджав якось твоєї матері двоюрідний брат Овсій, то був і в нас, а живе він із дітьми в Дніпропетровську, лишив нам свою адресу, цікавився тобою й Лідунею, — сказала й стихла.

Наступного дня Петро, пригостившись ледь світ затіркою та не забувши записати дядькову адресу, відрахував перед відходом п'ятдесят карбованців і дав господині.

— Візьміть, дядино, може щось для всіх купите, а може якійсь одній із дівчат — від мене напам'ять. Даруйте, що не можу допомогти вам у нужді більш нічим.

— Та Бог із тобою, хлопче! Дяка тобі наша й за це! Ми раді, що ви з Лідунею живі, а на ваші обдарування не розраховуємо! — дядина Оксана вийшла на поріг за Петром. — Ви, дівчата, сидіть у хаті, я сама проведу свого небожа, — наказала по-змовницьки дочкам. — Соборний храм голова Перцов звелів людям розібрати, а за роботу віддав їм цеглу, дерево та бляху з нього. То юрби, як божевільні, накинулися руйнувати, а, кажуть, собор побудований був ще при Богдані, — спішила господиня виказати найголовніше, ведучи Петра до хвіртки.

— А ще скажу тобі, що в нас у місті арешти за арештами невпинно чиняться. Ніби виловлюють якихось коцурівців та холодноярців. Брехня на брехні все! Нищать народ наш, то ти вже будь уважним і зваженим, — наставляла Петра пошепки вже у хвіртці. — Все хотіла спитати тебе, чи ти часом не знаєш, чи вільно писати листи на Західну Україну? У мене там брат Гриць і братова Зося, може вже й із дітками тепер, вуйко Богдан і вуйна Кася з небожатами, не кажучи про дворідних та трирідних гинших. Самотня я тут, Петре, з дочками!

— На Західній — буржуазна Польща, пілсудщина, санація, всілякі магнати, — Янчук згадав, як минулого року готував політбесіду про це.

— Третина Польщі — Україна, сину! — погрізнів голос дядини. — Може,