Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

– Зрозумів. Вирушаємо. Зустрічаємося біля східної брами.

Як і обіцяв власник стайні, біля міських воріт на них чекав їхній провідник разом з двома стрункими, але доглянутими кобилами і маленьким мулом. Це був кремезний молодий чоловік, якого природа наділила великою шевелюрою солом'яного кольору і тільки сиплючимися вусами. На плечах у нього були червоні стрічки, пришиті до простої синьої сукні – місцевий звичай, яким візники та провідники відзначають свою професію. На голові у нього була чорна шапка невизначеного крою, який вона, безсумнівно, колись мала, але це було в кращі часи.

– Ви, мабуть, шляхетний фон Шенк. – Провідник низько вклонився, побачивши їх, і підмів землю безформним вареником, зірваним з голови. – Для вас я Ніко, але всі називають мене Світленьким.

Шенк пирхнув.

– З мене такий фон, як і з тебе. Шляхетного роду ось вона, Катаріна фон... Гефенштайг, і з проханнями тобі слід звертатися до неї.

Селянин знову вклонився, ще нижче, ніж раніше, а потім повернувся до Шенка.

– Як це: дівчина, без жодного екіпажу, до Кельна? – здивовано спитав він.

– Без екіпажу. Не бурчи, не за це тобі платять. Коні, я бачу, осідлані?

Ганза почала збиратися в похід, навантажуючи всі більш важкі речі на молодих, які встигли встигли продати свинтуса і тому мали вільні руки. Ейве насилу видерся на призначену для нього кобилу, непевно випроставшись у сідлі, в якому тримався з грацією безхвостого кота, доводячи тим самим, що вчені мало що вміють з точки зору найманців. Катаріна, тим часом, опинилася в скрутному становищі, бо її кінь був осідланий чоловічим сідлом, в якому вона ніяк не могла сидіти у своїй сукні. Після довгих поневірянь їй вдалося пересунути сідельну попону і вкоротити стремено таким чином, що вона змогла сісти на тварину боком, але сподівалася, що дорога випаде без зайвих акробатичних трюків і різких рухів. Незважаючи на труднощі, вона скочила на кобилу набагато плавніше і граціозніше, ніж Ейве. Світлий, що тримав вуздечку, розсміявся.

– Хохо, я бачу, що її світлість з конем, наче з кроснами! Чи, може, дівиця лише прикидається дівицею, а насправді є паничем?

Це почув Інгемар, який стояв поруч і поправляв рушницю на спині одного з молодиків.

– Яке ж хамидло, – здивовано зауважив він. – Хлоп, тримай язика за зубами, ти ж не з власною сестрою розмовляєш!

– Облиш, шведе, – пробурмотіла Катаріна, гладячи коня по шиї. – Він не хотів нічого поганого.

– Та чи я посмів би! – підхопив хлоп, все ще сміючись. – Я й не думав панянку ображати, але рідко зустрінеш дівчат, які так добре вміють їздити верхи, тож я почав сумніватися, чи панна є звиклою пані...

– Слухай, Світлий, чи як там тебе, – втрутився Шенк. – Ти не думай так багато, бо думи часто погано закінчуються, особливо коли ти пхаєш свого носа, куди не слід.

– О, так! Ви сказали правду, як амінь на молитві. Отож, зверніть увагу, ваша милість, – сказав юнак, поправляючи вуздечку одному з коней, – мій дядько, якого звуть Бжимуха, одного разу зустрів на полюванні графа. З графом був увесь двір, вони їдуть верхи, винюхують, а звіра нема, бо його й не могло бути, бо за тиждень до того пройшло військо і все винищило. Тож Муха звернувся до графа, від щирого серця, як християнин: "Пане, нехай пан іде на схід, у баварські ліси, там звірину знайдете", а граф бах! Йому чеканом по голові. Дядько збожеволів, під себе ходити почав. І мені його було страшенно шкода, бо він був добрим до мене і часто захищав мене від батька. Бо мені