Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

на стіл, який бачив віддавна, й поводиться так, наче не він прикидався ці всі роки, а вона, Ліля; хапає її і шарпає, аж поки вона заплакала; він позбувся глузду, атож, він і сам бачить, що позбувся глузду, стілець валяється на підлозі, так, він бачить його, і не зараджує навіть те, що Ґантенбайн сам ставить його на місце, сказаного не повернеш, Ліля ридає, ніби він її ошукав, її перлове намисто теж розірване, о ні, він не сліпий, каже він і прагне заспокоїти себе сигаретою, але це триває недовго, він не скурив навіть половини, потім знову б’є, нехай навіть тільки словами, ірже, мов кінь, що поковзнувся і злякався за себе...

Що далі?

Якщо для Лілі, по тому, як він заспокоївся й вибачився за перлове намисто, власне, нічого не змінилося, бо він для неї внаслідок свого признання не став ані сліпіший, ані менш сліпий, ніж той, яким вона знала його, для Ґантенбайна, якщо він уже не вдаватиме сліпого, справді почалося нове життя...

Я уявляю собі:

Одного разу (невдовзі по тому) Ліля повернулася додому з іншого міста напрочуд дивним способом. Вона повернулася не вперше, але вперше знала, що я бачу її повернення ще з зупинки. Я викликав таксі, а вона тим часом казала: «Вітання від Генрі!» Я подякував. А більше ніяких новин? Тут кілька днів лютувала негода, я працював. Запитую: «Ну, що там було в тебе?» Таксиста це не стосується. Про це згодом. Отже, позавчора вона була в Генрі та його дружини, вона теж вітає мене. Ліля розповідає більше, ніж будь-коли після подорожі. Я ще ніколи не бачив російського балету, але одразу вважаю, що він розкішний. Що далі? Я вже сную здогади, боюся, що Ліля знову підписала угоду про участь у якомусь німецькому фільмі. Таж кажи вже! Я аж тремчу від напруги. Чому я не цілую її? Бо курю. Моєму батьку вже краще, я дякую, а погода, еге ж, у це важко повірити, якою різною може бути погода в різних землях. У Гамбурзі, наприклад, сяє сонце, так, саме в Гамбурзі. А тут, кажу я, дощ іде вже три дні. А втім, я дізнаюся, що Ліля зустріла свого першого чоловіка. Чому «а втім»? Він був нудний, відверто відповіла вона. Чому так відверто? Отже, Свобода був нудний. Хто б сподівався! Вперше, відколи я чую про Свободу, його назвали нудним. Що ще? А втім, нехай Свобода вітає мене, нехай увесь світ вітає мене. А втім, я теж маю зробити признання: про нещасний випадок через ожеледь! Мене просто закрутило. Ожеледь! Тепер іде дощ, але позавчора була ожеледь, наш таксист може підтвердити. Вдома я знімаю з неї плащ і вішаю на плічка з запитанням: «Ну, Лілечко, що сталося?» Я дістаю дві склянки, й Ліля радіє, що лихо сталося тільки з машиною, а не зі мною. Щоб ще раз сказати: «Я їхав зі швидкістю п’ятдесят, щонайбільше шістдесят кілометрів, але проти ожеледі нічого не вдієш. Отже, на здоров’я!» Але Ліля не могла відступити від свого першого чоловіка, що тепер знову вітав мене. Як може перший чоловік стати таким нудним! Я дістав лід. Чому Ліля не встигла на літак — це вже питання, яке лишається відкритим, бо саме цієї миті, як уже сказано, я дістаю лід, а Ліля тим часом згадує, хто ще передає мені вітання. Мабуть, ще декілька людей. Єдина людина, яка не вітає мене, не має імені, я не знаю її, і тому вона теж не вітає мене. Я розумію. Це було, як я чую, після російського балету, ціла група молодих студентів. Я ніяк не можу зрозуміти. Звичайно, не вся група хоче одружитися з Лілею, а хтось один. Як він уявляє це собі? Навіть Ліля, чую, вважає це за божевілля, але покладається на моє розуміння. Як можна розуміти те, чого не знаєш? Я вимагаю знань, я стаю дріб’язковим, дарма що Ґантенбайн таким ніколи не був, і для Лілі це прикре розчарування. Вона мовчить, щоб продемонструвати його. Невже ми повинні стати звичайнісінькою парою? Отже, в понеділок, або, може, в неділю, ні, байдуже, хай там як, це було після вистави, яка, до речі, мала успіх. Що? Ліля вже сказала: група студентів, а водночас і танцюристів. Я спробував уявити собі: я теж колись був студентом, але не таким проворним, як цей, що його Ліля задля лаконічності назвала Гидунчиком. Коли Ліля всупереч своїй волі розповідала, я уявив собі риси генія й налив собі склянку. Я розумію, атож, я вважаю, що це справляє враження, коли якийсь студент, двадцятиоднорічний абощо, навпростець повідомляє дамі, якій подає плащ і з якою не знайшов нагоди поговорити, що хоче полетіти з нею до Уругваю, щоб там і жити з нею, а ця дама, тобто Ліля, й досі отямитись не годна. Чому я все так перекручую? Отже, ніякий не студент, а танцюрист, ні, навіть не це, просто Гидунчик. А це означає, що огидність насправді не відіграє ніякої ролі. Отже, він провів її додому, тобто до готелю. Що далі? Я знову зрозумів усе не так. Далі нічого! Тож я задовольнився одним студентом, або танцюристом, що, мабуть, геній, бо все, що має назву, він вважає за давній мотлох, навіть російський балет, і хоче одружитися з Лілею, і то миттю. Доля! Я просто запитую, чи він знає, що Ліля одружена. Чому я такий неможливий? Я вже не запитую, чи має він гроші, просто п’ю і мовчу, бо все, що спадає мені на гадку, банальне. Там, де є кохання, є навіть літак на Уругвай. Отже, Ліля заспокоює мене, хоча я спокійніший за неї: ніякий не танцюрист, ні, ніякий не студент, ні, Ліля теж не знає, хто він. У ньому навіть є щось величне. Йдеться, як я розумію, навіть не про шлюб у буржуазному розумінні, а про щось інше, Ліля не хоче називати його, тож кажу я: про щось абсолютне. Ліля признається, що й вона не іншої думки. Гадка, що я тепер можу отримати ляпас, звісно, перший, приголомшила мене. Коли я докладно розпитую, як Ліля уявляє собі клімат в Уругваї, бо вона вкрай чутлива до клімату, виявляється, що він говорив не про Уругвай, а про Парагвай, Ліля просто помилилася. Я геть збив її з пантелику. Загалом я ставлюся до нього несправедливо; про свій намір одружитися з Лілею він сказав не першого вечора, я все