Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

перекрутив, а на трамвайній зупинці перед її від’їздом. Я присоромлений. Замість признання, яке відкрило б шлюзи моїх чоловічих жалощів до себе, я чую лише про переживання, яке словами взагалі не можна передати. Тож не треба слів! Ліля просто вражена. Я бачу. З’ясовано, що він їй не подобається, крім того, гарненький, але неможливий, проте гарненький, Гидунчик, як вона вже казала, Господи милий, і, хоч би що він казав, усе їй не подобається, його зарозумілість теж, мабуть, дитяча, тож Лілі він видається набридливим, але вона не може опанувати себе, коли він дивиться на неї. Кролик і удав! Ліля такого не каже, але я розумію. Парагвай я не знаю, але розумію, що й він не може знати, чому Ліля, така жінка, як Ліля, повертається до Ґантенбайна. Може, поставити платівку? Я тільки подумав про це. Якби ми принаймні зголодніли! На мою думку, моє запитання, що тепер буде далі, не таке хибне, щоб Ліля з криком напустилася на мене. Нічого не буде, святий Боже, взагалі нічого! І нічого й не сталося. Що Ліля могла вдіяти, якщо їй трапився безумець? Це вона вжила такі слова. Я кладу платівку, ставлю голку на платівку, рука не тремтить, таж нічого не сталося, а Ліля вважає, що я неможливий, ба навіть каже мені, атож, що не терпить його, не терпить. На жаль, сказати про це йому вона б не змогла і тому каже мені. Тож ось яким було переживання: як можна вважати Гидунчика за красеня? Платівка крутиться, але ми не слухаємо її. Я чую: той хлопець дивлячись їй у вічі, міг сказати, чого він хоче! Вона повторює: той хлопець! Ну, а я не хочу переймати цієї назви, вона мені не належить; крім того, я не певен, чи він хлопець. Це стане видно потім. Може, він на днях приїде сюди, запитую я, нарешті запаливши люльку, і Ліля вважає, що я не маю смаку. З якої речі він має приїздити? Я думаю: щоб забрати Лілю. Ліля вважає, що гумор тут недоречний. Ми слухаємо бранденбурзький концерт Баха, здається, п’ятий, і я хочу знати: як вона сьогодні опівдні попрощалася, і я маю на увазі не те, чи вони цілувалися на східцях трамвая в сонячному Гамбурзі, а одну просту річ: із якими почуттями? Ліля не відповідає на моє запитання, а лише повторює: безумець! А я лише хочу знати, чи Ліля якимсь способом дала зрозуміти, що існує Ґантенбайн. Ліля воліє слухати Брамса. Звичайно, він може собі думати, ніби Ліля не живе без чоловіка. Я шукаю Брамса, Ліля має слушність, моє запитання безглузде. Чому вона має розповідати незнайомцеві, і то тільки тому, що той хоче одружитися з нею, подробиці свого інтимного життя? Ліля має слушність. Хіба того хлопця обходить, що Ліля і Ґантенбайн, як я знаю, щасливі? Я ставлю платівку, Ліля має слушність, ставлю голку на платівку, що крутиться...

Поки що все гаразд.

Телеграма наступного ранку не дивує мене. Поштамт, не здогадуючись, диктує її по телефону. Я записую:

«ПРИЇЖДЖАЮ ЗАВТРА АЙНГОРН».

Я дякую поштамтові. Ліля спить, і якщо вона ще сьогодні хоче до Уругваю, то їй пора пакуватися, тобто слід розбудити її. Можливо, треба почекати, поки я буду розкутіший, а можливо, я вже ніколи не буду такий розкутий, як тепер. Якийсь час я снідаю й далі, а потім одягаюся й не забуваю краватки. Можливо, телеграму доставили ще вчора, поки ми слухали Брамса, а це означало б: завтра — це сьогодні. Ліля каже, що я божевільний, атож, геть божевільний, і обурюється, ніби я сам дав ту телеграму. Та ні, я так не думаю, заперечує вона, але казати легко. Я подаю їй халат. Чи, може, Ліля сподівається, що я стану перед Айнгорном і скажу, що з Лілею немає змоги розмовляти? А вона цього й чекає, справді. А чи не буде Айнгорн сміятися? Ліля вважає, що я банальний, коли кажу «Айнгорн», а не «хлопець». І мови не може бути, запевняє вона, ніякої мови про те, що вони вже домовилися про щось! Ліля здивована ще більше, ніж я, що він прикипає очима до її погляду, й каже мені чітко й виразно те, чого не спромоглася сказати Айнгорнові: вона не має ніякого бажання бачитися з ним ще раз. А якщо він уже в дорозі? Ліля просто не може пояснити, де він узагалі взяв її адресу. Нашу адресу. Я, звичайно, запитую себе, як я ставитимусь до Айнгорна, і тепер уже я безумець, бо Ліля мала пов’язане з поглядом переживання, яке він сприйняв серйозно. Я ще й досі тримаю її халат. Але Ліля не хоче, щоб він приходив сюди, про це й мови немає! Я не розумію, чому вона тепер дорікає мені. Вона хоче негайно послати телеграму. Ти маєш його адресу, запитую я спокійно, поки вона порпається у своїй сумці. Має. Слава Богу. Її перший варіант: «ВИЇХАЛА». Коли вона одразу запитала мене, чи, по-моєму, він годиться, я був змушений признатися, що мене, якби я був Айнгорном, він не переконав би. А вона не цурається брехні! Я збентежився, ба навіть був приголомшений, що між Лілею і тим Айнгорном вочевидь уже існує певна близькість, яка змушує до брехні. Другий варіант: «ВІЗИТ НА ЖАЛЬ НЕМОЖЛИВИЙ». Але й звідси не випливає, чи Айнгорн і Ліля вже звертаються одне до одного на «ти», а коли запитали моєї думки, мені його візит аж ніяк не видався неможливим, — навпаки, закономірним. Таж Ліля не хоче його бачити! Навряд чи він здогадається про це, думаю я, коли прочитає: «ВІЗИТ НА ЖАЛЬ НЕМОЖЛИВИЙ». Чому «на жаль»? Звідси він виснує, що в Лілі малодушний чоловік. Отже: «ВІЗИТ НЕМОЖЛИВИЙ». Ліля справді не хоче його бачити, гаразд, а от я хотів би побачити його. Я ще ніколи не бачив Айнгорна. Третій варіант: «Я ОДРУЖЕНА». Таке повідомлення аж ніяк не заскочить його зненацька. Чому я все так ускладнюю для Лілі? Можливо, було б добре, якби вони обоє обняли одне одного, перш ніж податися до Парагваю чи Уругваю. Цього я не сказав, ні, я одразу й засоромився, що думаю про таке. Якщо Ліля зрештою не вдягне свого халата, думав я, вона застудиться. Отже: «БУДЬ ЛАСКА НІ БУДЬ ЛАСКА». Чітка відповідь. Чи я тепер задоволений? Наче від цього щось залежить. Він буде задоволений. Ну й крику було! Я погодився, звісно, я нічого не маю проти пафосу, де його ще