Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отака була сцена.
Ґантенбайн, відколи вже не грає сліпого, неможливий. Я завдаю собі клопоту... Увечері, в четвер, точиться розважлива і щира розмова, наче про якусь давню справу, про яку не варто й говорити, навіть із гумором, який не ображає; до цього ще й п’ють вино, хоч і небагато, зате особливу пляшку, і не ставлять ніякої платівки, а заговорили раптом відверто про минуле, про яке ще ніколи не говорено; Ґантенбайн і Ліля близькі між собою так, як уже давно не були близькими.
Поки що все напрочуд добре.
Наступного ранку, в п’ятницю, приходить телеграма, яку, бачу, Ліля на моїх очах одразу рве на клапті. Ми якраз снідали. Ретельно складає клаптики в кишеню халата. «Будеш ще грінку?» — запитує вона, а я розповідаю про події у світі, аж поки Ліля раптом підводиться, щоб узяти хусточку; хусточка їй потрібна, щоб запхати її до кишені халата й клаптики паперу не порозліталися. Я запитую про її репетиції. Згодом клаптики опиняються не в кошику для сміття, а зникають разом із старанно злитою водою. Я мушу йти, я вже стою в плащі, як Ліля раптом просить, щоб ми поїхали в подорож, і то ще сьогодні. Я зрозумів одразу: отже, він приїздить! Наступного тижня Ліля має тільки одну репетицію, від якої відмовиться; вона не хоче бачити цього безумця. Поїхати в подорож? Я запитую, чому вона не хоче поїхати сама. Невже боїться, що першому-ліпшому добродієві, який подзвонить у наші двері, я натовчу пику? Я не маю такого наміру, але хіба можна знати наперед про такі речі; бачачи, як стривожена Ліля, я, звичайно, міг би відмовляти її від цієї раптової подорожі, що аж ніяк не узгоджується з моїми планами, й відмовляв би, аж поки вона заплаче, але, здається, не можу, і то саме в ці дні, знехтувати її прохання, з яким вона звертається до мого розуму. Отже, ми ідемо! Щоправда, йде дощ, але десь у світі невдовзі засяє сонце, на Ельбі, в Енґадені чи на Майорці...
Я уявляю собі:
Ґантенбайн і Ліля на майже безлюдному березі, сонце, але дме вітер, тож Ліля вдягла не бікіні, як завше, а якусь модель, якої Ґантенбайн ще ніколи не бачив і яка привертає увагу не тільки Ґантенбайна, а й смаглявих босоногих юнаків, що сидять під узятим напрокат парасолем від сонця, а передусім інших відпочивальників на пляжі, що, вдаючи ніби шукають мушлі, швендяють у різні боки, надто дами в бікіні, й Ґантенбайн із сумом доходить цілком слушної думки, що Ліля начепила на себе якесь антибікіні: голі тільки гомілки і, звичайно, ноги вище колін, а тіло закрите туго напнутим трико, білесеньким, наче чаїний пух, таким собі купальним костюмом із довгими рукавами, атож, аж до зап’ястка, а до того ж із декольте, як на пишній вечірній сукні, отже, відкритим від плеча до плеча, а до того ж її чорні, мокрі коси, бо ж Ліля плаває без шапочки, поділені на пасма, як коси в античних статуй... Отже, Ліля лежить на піску, поклавши руку мені на коліна, Ґантенбайн сидить, ніхто й словом не згадує Айнгорна; або ж Ліля лежить долічерева, курить і читає, а Ґантенбайн тим часом полює з гарпуном, щасливий навіть він, що тепер, зрікшись ролі сліпого, знову має нагоду полювати з гарпуном і вже не треба замовчувати все побачене серед поліпів, морських їжаків і медуз. Він бачить, що навіть Ліля не думає про Айнгорна, бодай однісіньку мить. Він приглядається до неї. Добре. Вони, Ліля і Ґантенбайн, годинами граються з барвистим м’ячем або стрибають у хвилях прибою, не знаючи, який тепер день тижня. Ніхто не знає їхньої адреси (готель «Formentor», Майорка), ніхто у світі й ніхто в театрі, ніхто не може послати їм бодай телеграми. Ліля мріє про будинок на березі моря, життя без ролі, далеко від фільмів і телебачення, навіть якщо не безпосередньо у «Formentor», то де-небудь, просто будиночок на березі моря, таж мають такі бути, це тільки питання грошей, питання фільмів. Вони креслять проекти, що їх змиває набігла кучерява хвиля, але пусте, вони креслять знову. Ти куди? Ґантенбайн повертається з олеандровими гілочками, щоб наочно зобразити сад. Чоловіки такі винахідливі і вправні, а тим часом Ліля у своєму чаїно-пухнасто-білому пляжно-вечірньому вбранні курить сигарету й милується проектом, у якому нічого не тямить, а лише знає: то має бути будинок із багатьма кімнатами, своїми оливами і, звичайно, своїм вином, і при цьому дуже простий, атож, але, природна річ, із кількома ваннами й килимовим покриттям, таж людина вже потребує цього, а коли вже, так уже. Вони, Ґантенбайн і Ліля, ведуть поважну розмову, говорять навіть про свою прийдешню старість, про спільну старість, такі собі Філемон і Бавкіда...[17]
Я уявляю собі:
Ніколи жодного крику!
Я уявляю собі:
Філемон і Бавкіда, за тиждень знову повернувшись додому, бачать, що на них чекають кілька листів, але Філемон переймається лише своїми листами, Філемон, людина духовна...
А Бавкіда?
Вона має шухляду зі старовинним замком, яка завжди замкнена. Звідки я знаю про це? Я ніколи не намагався відкрити ту шухляду. Хіба я дійшов би до такого? Я тільки бачу, що Бавкіда щоразу відкриває шухляду ключиком, коли їй потрібно щось у ній, і щоразу каже Філемонові, що її та шухляда просто не обходить. Тут ми єдині. Тільки ретельність, із якою вона ховає ключика, тішить його дедалі більше, і якось уранці, — отак-бо заманулося випадкові, — виявилося, що шухляда стоїть відкрита, мабуть, через недогляд. Чи, може, вона прагне перевірити його? Він, знає Господь, має іншу роботу. Може, йому підійти й засунути
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.
