Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

— Воно узурпувало тіло тієї жінки, прямо… як я, — промовила я пошепки, але впевнена, що Деян це почув. Нехай буде так. 

— Не так, — заперечила вона. — Ти опинилася в цьому тілі ще до його народження, і взагалі не відчувала чогось навіть схожого на те, що відчувала та жінка. Вона почала втрачати себе, набуваючи чогось іншого на заміну. Повір, це страшніше, ніж у твоєму випадку.

— Зрозуміло. То що було далі?

— Старість та наближення кінця життя, пробудили найсильніший страх узурпатора — страх смерті. Цей страх був сильнішим за гострий розум жінки, та навіть сильнішим за її почуття до Першого Бога. Узурпатор нашіптував їй, змушував діяти, казав, що саме потрібно зробити для безсмертя. Вона скористалася тим, що Перший Бог був засліплений коханням до неї, і одного дня спробувала вбити його. Вбити бога — цілковита дурість для такої, як вона, але вона ризикнула заради того, щоб мати шанс жити вічно. Почекавши, поки він засне на одному із нею ліжку, вона завдала удару. Ніж, яким вона спробувала це зробити, не завдав шкоди Богу. Вона била по його грудях раз за разом, не маючи результату. Він прокинувся та поглянув на неї, не впізнаючи свою кохану. Узурпатор повністю заволодів нею. Він не міг повірити власним очам та не промовив жодного слова, мовчки спостерігаючи за тим, як вона відкинула ножа та почала його душити. Марно... 

За розповіддю я помітила чорні сльози на обличчя Темряви. Вона пригадала ці події, але чи пригадує звідки саме їх знала? Чи розуміла вона, що все це звучало так, наче вона була присутня там? Вочевидь, промовляючи слово за словом, вона почала усвідомлювати, що тою жінкою і була вона. 

— Як звали ту жінку? — запитала я.

— Її звали... — вона замислилася поглянувши на місяць, що якраз світив за вікном. — Так, вже на час її народження були імена... Т... Тарія... Так, саме таким було її ім’я. 

— То що було далі, Таріє? — після цього питання вона нарешті прийняла ті здогадки, які відкидала до цього. Нерозуміння на її обличчі змінилося на розпач, але вона все ще тримала себе в руках.

Бувало, що я бажала смерті цій... Тарії, а іноді була готова власноруч вбити, але також часом я відчувала, що вона не ворог, а може навіть і друг. Тепер мені навіть було її трішки шкода, але есток, про всяк випадок, був близько. 

— Перший Бог зрозумів, чого саме так боялася його кохана жінка, та усвідомив, що вона не хотіла старіти та помирати. Але ці бажання і страхи, були єдиним, що залишилося від Тарії у вже захопленому тілі. Через таку зраду та розбите серце, він втратив сенс життя, сенс існування. Він вирішив вбити себе, наостанок вгамувавши страх перед смертю, що залишився після Тарії в її тілі. Він вирвав з себе ребро, наситивши його своєю життєвою силою та добром, залишивши в собі лише ту темряву, що є у кожного, після чого завдав ним удару Тарії в серце. Ребро пробило її, подарувавши тимчасову смерть. Тоді вона подумала, що справді помре.

— Але не померла, — промовила я тихо.

— Сам Бог, не маючи крил, полетів високо в небо, відчуваючи свою скору смерть без життєвої сили. Він віддав все добро, що мав в собі, залишивши злість та темряву своєї душі. Його падіння відчув увесь світ, затремтівши наче від страху. Більше про нього ніхто не чув. А Тарія, тим часом ожила, відчувши, що щось змінилося в її тілі. Але Бог так і не усвідомив сили того узурпатора, що заволодів нею: темрява змогла осквернити його передсмертні дари в тілі жінки. Декілька сотень років вона виношувала дитя у своєму лоні. І коли вона народжувала його, то помітила, що воно теж піддалося тій темряві, що переповнювала її. Дитяче тіло не витримало та померло, випустивши душу в небуття. Через важкі пологи вона втрачала свідомість, і душа дитини зникла безслідно для неї. Та вона все ж помітила, що народила істоту, яка не мала в собі й частинки її темряви, натомість зростивши свою власну. З того моменту, у цьому світі, минули тисячі років.

Моє серце калатало як навіжене через сказане нею. Вона ледь видавлювала з себе ці спогади, можливо навіть не розуміючи, чи справді були такі події, чи вона частково видумала їх та сприйняла за правду. Проживши стільки часу, ти, мабуть, вже не впевнений у своїй пам’яті. Але все те, що вона сказала цієї ночі, вело мене до одного — душа тієї дитини кудись поділася, маючи свою власну темряву в собі, вона мала кудись все ж прийти, переродитися.

Я і сама відчула на своєму обличчі сльози.

— Ти... моя матір? — ледь вимовила я, відчуваючи як мої руки починали тремтіти. 

Але Тарія мовчала, над чимось задумавшись. Здавалося, вона почала себе опановувати, чим завдячувала своєму віку та досвіду.

— Можливо це так, — промовила вона спокійно. — Але якщо тобі цікаво, то я не відчуваю до тебе чогось материнського. Але мені сподобалося те, що розмова з тобою допомогла мені стільки всього пригадати, навіть моє ім'я, що я успадкувала разом із цим тілом.

— І справді, моя матір та, що виховувала мене та народила, — відповіла я їй. — І її звали Міленою.

Вона підвелася з ліжка та вийшла на середину кімнати, де зупинилася в роздумах. Виглядала так, наче цієї розмови й не було, що викликало повагу, адже не кожен мав такий самоконтроль. 

— Я не відчуваю де знаходяться залишки Першого Бога, але якщо вже хтось зміг дістати його кістку та зробити цю зброю, то шлях туди є. Він має бути глибоко під землею, от настільки сильним та важким було його падіння з небес. І хоча я не відчуваю його, а ти, можливо, зможеш. І я рекомендую тобі не ігнорувати відповідні відчуття, якщо вони з'являться.