Читати книгу - "Метаморфози"

249 Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі —

250 Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць

251 Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє.

252 Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені

253 Вирвавсь — і бризнула з кров'ю душа в неозоре повітря.

254 Таж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон

255 Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок,

256 Де починається литка і м'яко сплітаються жили.

257 Поки рукою добуть намагається згубне залізо,

258 Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір'я.

259 Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла

260 Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір.

261 Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши

262 Руки до неба, — «Всевишні боги, о всі ви сукупно! —

263 Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати,—

264 Згляньтесь!» Почув його лучник ясний, та стрілу повернути,

265 Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною

266 Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся.

267 Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання

268 Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане

269 Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика

270 Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі?

271 Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди

272 Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно.

273 Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби,

274 Що розганяла жінок, які шану Латоні складали,

275 Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість

276 Навіть у колі своїх, нині — й ворог над нею б заплакав.

277 Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує

278 Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає.

279 Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі:

280 «Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь!

281 Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю,

282 Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши,

283 Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража!

284 Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми

285 Не дорівняєш мені, після всіх смертей — переможній!»

286 Тільки промовила те — й тятива задзвеніла напнута,

287 Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби:

288 В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли

289 Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри.

290 Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала

291 Зблідлим до брата лицем — і зів'яла, завмерла на ньому.

292 Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну,

293 Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої.

294 Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом.

295 Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла,

296 Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця — сховку шукає.

297 Врешті, по-різному вражені, шість її дочок упало;

298 Сьома лишилась, її прикриває собою Ніоба,

299 В одяг окутує свій. «Хоч оцю наймолодшу, найменшу

300 З-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!» —

301 Гине ж і ця, за котру вона просить так… Сіла самотня

302 Серед синів, серед дочок німих, коло мужа — й од горя

303 Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся,

304 Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі —

305 Очі застиглі такі ж — мертвоти й непорушності образ.

306 Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого

307 Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили,

308 Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки,

309 Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї.

310 Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній

311 І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає

312 Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.

313 Весь тоді люд затремтів — і жінки, і мужчини: настільки

314 Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають

315 Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила.

316 Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось.

317 Мовив один з них: «Полів урожайних лікійських селяни

318 Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі.

319 Мало хто знав тих людей, то й подія ця — маловідома,

320 Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо,

321 Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу

322 Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати

323 Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця,

324 Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища,

325 Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім —

326 Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий.

327 «Ласку яви свою!» — мій супроводжувач пошепки мовив.

328 «Ласку яви!» — зупинившись, і я за ним пошепки мовив.

329 «Чий він, — питає,— з місцевих богів когось, Фавна, чи, може,

330 Німф, які в водах живуть?» — І таке розповів супровідник:

331 «Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе.

332 Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина

333 Місця на світі колись; прихистив тільки Делос