Читати книгу - "Черево Парижа"

рахунків. Клемане одержала платню, і Шарве хотів позичити в неї десять франків. Але вона відмовила, говорячи, що спочатку їм треба зробити розрахунок. Вони жили на правах вільного подружжя і грошової незалежності: кожне з них акуратно оплачувало витрати. За таких умов, казали вони, ніхто з них нічогісінько не винен другому і не стає рабом другого. Плата за квартиру, за харчі, за прання білизни, за дрібні розваги — все це у них записувалося, підраховувалось, і потім підбивались підсумки. Того вечора Клемане, перевіривши рахунки, довела Шарве, що він уже винен їй п’ять франків... Після цього вона видала йому десять франків і сказала:

— Запам’ятай, що тепер ти винен мені п’ятнадцять франків... Ти повернеш мені їх, коли одержиш за уроки маленькому Легюдьє.

Коли кликали Розу, щоб розрахуватися, кожне з них виймало з кишені по кілька су, що припадали по рахунку. Шарве жартома навіть називав Клемане аристократкою за те, що вона замовляла собі грог; він казав, наче його подруга хоче його принизити, даючи зрозуміти, що він заробляє менше за неї. Та воно так насправді і було, і в сміху вчителя звучав протест проти цього вищого заробітку, бо це принижувало його, хоч він і проповідував теорію рівності чоловіка й жінки.

Хоч суперечки і не призводили ні до чого, зате приємно хвилювали всю чесну компанію. З кабінету долинав страшенний гамір; матове скло перегородки бряжчало, як барабанна шкура. Часом галас цабував таких розмірів, що Роза, наливаючи за прилавком чарку якомусь блузнику, схвильовано повертала голову, незважаючи на свою флегматичність.

— Ну, мабуть, побилися! — казав блузник, ставлячи порожню чарку на прилавок і втираючись тильною стороною руки.

— Не страшно,— спокійно відповідав Лебігр.— Пани розмовляють.

Лебігр, дуже суворий у ставленні до інших клієнтів, дозволяв політиканам горлати скільки заманеться і ніколи не робив їм жодного зауваження. Він цілими годинами просиджував на лаві за прилавком у самій жилетці, спершися великою головою на дзеркало і стежачи сонними очима за рухами Рози, що відкривала пляшки або витирала столи ганчіркою. Коли Лебігр був у доброму настрої, а дівчина стояла перед ним і, закачавши рукава, виполіскувала чарки в басейні, вробленому у прилавок, він непомітно для сторонніх боляче щипав її за литки; Роза сприймала це з задоволеною посмішкою. Дівчина навіть не здригалася, хоч Лебігр часом щипав її аж до крові, і тільки казала, що не боїться лоскоту. Але, сидячи в сонній атмосфері винних випарів і гарячого блиску, господар винарні нашорошував вуха, бажаючи все-таки знати, що відбувається в кабінеті. Коли голоси підвищувались, він спирався на перегородку спиною і навіть, відчинивши двері, заходив і сідав на хвилину, ляснувши Гавара по нозі. Там він з усім погоджувався, киваючи головою. Торговець живністю казав, що хоч цей чорт Лебігр і не промовець, проте на нього можна звіритися, «коли почнеться веремія».

Та якось вранці на Центральному ринку між Розою і торговкою рибою зчинилася страшна сварка через кошик з оселедцями, який Роза ненароком перекинула. І тут Флоран почув, як лаяли шановного Лебігра, називаючи його «паршивим шпигуном», «брудною ганчіркою префектури». Коли інспектор нарешті відновив спокій, йому багато дечого розповіли про Лебігра: він служить у таємній поліції, це добре знав увесь квартал. Ще до того, як мадмуазель Саже почала відвідувати його винарню, вона казала, що зустріла його одного разу, коли він ішов з доносами. До того ж, він був грошовитою людиною, лихварем, давав дрібним торговцям позички на один день і постачав їм напрокат візки, за що брав великі проценти. Флоран був дуже схвильований. Того ж вечора він визнав за свій обов’язок переказати все це компанії.

Однак відвідувачі винарні тільки знизали плечима й посміялися з нього за таку підозріливість.

— Бідний Флоран боїться,—підступно зауважив Шарве.— Він гадає, що, коли побував у Кайєнні, то вся поліція стежить за ним.

Гавар ручився чесним словом, що Лебігр «добряча людина» і «чиста душа». Але найбільше обурювався Логр, аж стілець тріщав під ним: горбань лаявся і заявляв, що далі так не піде; коли кожного підозрювати у змові з поліцією, то краще він, Логр, сидітиме вдома й кине до чорта всю політику. Хіба не насмілилися сказати це саме про нього, про Логра, хоч він бився в 48-му і 51-му році і двічі мало не потрапив на заслання! Випнувши нижню щелепу, він кричав на все горло, поглядаючи на присутніх так, мов хотів силоміць вбити їм у голову переконання, що він не має ніякого відношення до мерзенних шпигунів, його обурені погляди викликали в інших заперечливі жести. Тільки Лакайль, почувши, що Лебігра обвинувачують у лихварстві, мовчки схилив голову.

Почалися дискусії про політику, і цей випадок забувся.

Відтоді, як Логр подав думку створити таємне товариство, Лебігр ще міцніше потискав руки відвідувачам кабінету. Насправді ж йому від них перепадав малий прибуток, бо вони ніколи не брали другої порції. Приятелі розсудливо зберігали питво під час палкого обговорення політичних та соціальних теорій і випивали останню краплю з келихів чи склянок перед самим виходом з винарні. Опинившись на свіжому повітрі, з запаленими очима, з шумом у вухах, вражені темрявою і тишею на вулиці, вони починала тремтіти від нічного холоду та вогкості. Роза причиняла віконниці в кабінеті. Вичерпавши всі слова, все красномовство, стомлені друзі потискали одне одному руки і розходилися; кожен обдумував свої аргументи і жалкував, що не може внушити іншим своїх переконань. Кругла спина Робіна, похитуючись, зникала в напрямку вулиці Рамбюто, а Шарве і Клемане ішли поруч через Центральний ринок до Люксембурзького парку, по-військовому стукаючи підборами і продовжуючи суперечку з приводу якогось пункту з галузі політики або філософії. Вони ніколи не ходили під руку.

Змова достигала поволі. На початку літа ще обговорювалося питання про необхідність «рішучих дій». Флоран, який спершу не погоджувався ні з ким, нарешті повірив у можливість революційного руху. Він серйозно взявся за це, складав замітки, накреслював на папері плани. Інші, як і раніше, тільки вели розмови. Потроху Флоран безроздільно віддався цій ідеї, над якою цілими вечорами міркував і мучився. Ця ідея так захопила його, що він привів до Лебігра свого брата Кеню, зрозуміло, не думаючи, що наражає його на небезпеку. Флоран, як і колись, вбачав у Кеню свого учня і навіть визнав за свій обов’язок направити ковбасника на добру путь. Кеню був зовсім новачком у політиці. Та, просидівши у винарні п’ять-шість вечорів, він почав дивитись на речі очима Флорана. Коли не було поруч красуні Лізи, він слухняно і