Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Дзвони своїй довбаній сестрі, — крикнув Річард.

Гучний собачій гавкіт змусив її раптово зупинитись. Повернувшись, вона побачила Тома, який стояв на межі її саду і тримав на поводку свого пса Маккоя, що стрибав і рвався на волю.

— Усе добре, Джуліє? — гукнув Том.

— Усе нормально, — відповіла вона.

Том підійшов ближче, наполегливий Маккой просто тягнув його вверх схилом. Він зупинився за кілька кроків від них і ще раз спитав:

— Ти впевнена?

— Слухайте, — різко сказав Річард, — у нас тут приватна розмова.

Том пильно глянув на Джулію.

— Не така вона була і приватна.

— Усе гаразд, Томе, — сказала Джулія. — Річард якраз збирався йти.

Том на мить затримався, щоб переконатися, що ситуація під контролем. Потім повернувся і пішов до струмка, тягнучи собаку за собою.

— Це ще хто такий? — спитав Річард.

— Живе поруч.

Губи Річарда розтяглись у огидній посмішці.

— Це через нього ти купила цей маєток?

— Забирайся з мого саду, — сказала Джулія і пішла до будинку.

Коли вона зайшла всередину, почувся телефонний дзвоник, але вона не побігла відповідати. Її увага все ще була прикута до Річарда. Вона спостерігала крізь вікно, як він нарешті пішов з її подвір’я.

Спрацював автовідповідач.

— Джуліє, я щойно дещо знайшов. Коли приїдеш додому, зателефонуй, і я...

Вона взяла слухавку:

— Генрі?

— О, ти там.

— Щойно зайшла до будинку.

Пауза.

— Що сталося?

Для людини, яка має бодай якісь соціальні навички, Генрі мав моторошну здатність відчувати її настрій. Джулія почула, як завелась машина, і віднесла телефон до вікна вітальні, звідки побачила, як від’їжджає Річардова БМВ.

— Нічого не сталося, — сказала вона. Не тепер.

— Це було у коробці номер шість, — сказав він.

— Що було?

— Остання воля і заповіт докторки Маргарет Тейт Пейдж. Його датовано тисяча вісімсот дев’яностим, коли їй мало бути шістдесят. У ньому вона заповідає своє майно різним онукам. Одна з них — онучка на ім'я Аурнія.

— Аурнія?

— Дивне ім’я, так? Я гадаю, це підтверджує, що ця Маргарет Тейт Пейдж безсумнівно є нашою маленькою Меггі, яка виросла.

— Тоді тітка, про яку Голмс згадує у своєму першому листі...

— Це Роза Конноллі.

Джулія повернулась на кухню і визирнула в сад, на ту саму земельну ділянку, яку інша жінка, давно вже померла, колись побачила. Хто був похований у моєму саду всі ці роки?

Чи була це Роза Конноллі?

17

Світло, що пробивалося крізь брудне вікно, мало відтінок темного олова. У майстерні завжди бракувало свічок, і Роза ледве бачила стібки, коли її голка пірнала та з’являлася з білої марлі. Вона вже завершила чохол сукні з блідо-рожевого атласу, а на робочому столі лежали шовкові троянди та стрічки, які треба було пришити на плечі і ліф. Це була чудова бальна сукня, і Роза, працюючи, уявляла, як шурхотітиме спідниця, коли її власниця виходитиме на танцювальний майданчик, як атласні стрічки блищатимуть у світлі свічок на вечірньому столі. Там буде вино, розлите у кришталеві келихи, устриці, подані під соусом, імбирний пиріг, і ти можеш їсти досхочу, ніхто не залишиться голодним. Хоча вона ніколи не була на заходах, для яких готувала цю сукню, але у кожний стібок додавала маленьку частинку себе. Слід Рози Конноллі, яка животіє серед цих згортків атласу і марлі, замість неї буде кружитися у бальній залі.

Світло крізь вікно ледве пробивалося, і вона напружувала очі, щоб побачити нитку. Колись вона стане така ж, як інші жінки, які шиють у цій кімнаті. Їхні очі завжди примружені, їхні пальці загрубілі і мають безліч шрамів від постійних уколів голкою. Навіть коли вони встають наприкінці робочого дня, їхні спини залишаються згорбленими, наче вони вже не спроможні знову бути високими.

Голка штрикнула Розу в палець, і вона зітхнула, швидко відкинувши марлю на стіл. Сунула палець, що пульсував, до рота і відчула смак крові. Але вона хвилювалась не через біль. Її більше турбувало, чи не залишила вона пляму на білосніжній марлі. Піднявши тканину, щоб уловити бодай слабкий промінець світла, дівчина помітила у складці шву таку маленьку цяточку, що, окрім неї, її точно ніхто не побачить. Роза подумала, що, окрім її стібків, на цій сукні тепер і її кров.

— На сьогодні годі, леді, — сповістив майстер.

Роза залишила тканину, з якою працювала, на робочому столі, щоб повернутися до неї наступного дня, і стала у чергу жінок, які очікували на отримання тижневої платні. Коли вони всі вдягнули плащі та хустини перед тим, як вийти на холод, кілька жінок помахали їй рукою чи кивнули, прощаючись. Вони ще добре не знали її, як і не знали, чи надовго вона затримається в їхньому колективі. Забагато дівчат приходили і йшли, забагато спроб налагодити дружні стосунки було змарновано. Тож жінки просто спостерігали за нею і чекали, можливо, відчували, що Роза не та, хто залишиться надовго.

— Гей, дівчино! Роза, так? Маю вам дещо сказати.

Роза із завмиранням серця повернулась до майстра. Чому містер Смібарт незадоволений нею сьогодні? Те, що він незадоволений чулося у тому неприємному гугнявому голосі, з якого інші швачки хихикали у нього за спиною.

— Так, містере Смібарт, — відгукнулася Роза.

— Це знову трапилось, — сказав він, — і я не збираюся це терпіти.

— Перепрошую, але я не знаю, що я вчинила неправильно. Якщо моя робота незадовільна...

— Ваша робота достатньою мірою задовільна.

З уст містера Смібарта достатньою мірою задовільна пролунало як комплімент, і вона дозволила собі зітхнути з полегшенням, бо на цей момент її працевлаштованості