Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Справа в іншому, — сказав майстер. — Я не можу дозволити собі відволікатися на сторонніх, які ставлять мені питання, які ви мусите вирішувати у свій особистий час. Скажіть своїм друзям, що ви тут для того, щоб працювати.

Тепер вона зрозуміла.

— Вибачте, сер. Минулого тижня я вже казала Біллі не приходити сюди, і я думала, що він зрозумів. Але в нього розум дитини, і він не розуміє. Я поясню йому знову.

— Цього разу це був не хлопець. Це був чоловік.

Роза стояла нерухомо.

— Який чоловік? — тихо спитала вона.

— Ви гадаєте, я маю час питати ім’я кожного добродія, який винюхує про моїх дівчат? Якийсь тип із настороженим поглядом розпитував про вас.

— Що він питав?

— Де ви живете, хто ваші друзі. Наче я ваш особистий секретар. Це робота, міс Конноллі, і я не терпітиму таких перепон.

— Вибачте, — промуркотіла Роза.

— Ви це кажете постійно з того часу, як проблема з’явилась. Більше жодних відвідувачів!

— Так, сер, — сказала смиренно дівчина і повернулася, щоб піти.

— Я сподіваюся, ви з ним домовитеся. Ким би він не був.

Ким би він не був.

Вона тремтіла на пронизливому вітрі, який роздмухував її спідниці і заморожував обличчя. Такого холодного вечора надворі не було навіть собак, і Роза крокувала сама, остання з жінок, які покинули будівлю.

«Певно, то противний містер Претт із Нічної варти допитувався про мене», — думала Роза. Досі їй вдавалося уникати його, але Біллі розповідав, що вартовий розпитує про неї по всьому місту, а все тому, що вона заклала у ломбарді медальйон Аурнії. Як така коштовність опинилась у руках Рози в той час, коли мала перейти до чоловіка померлої жінки?

«Це все Ебен спричинив, — подумала дівчина. — Я звинуватила його у нападі на мене, а він звинуватив мене у викраденні. І, ясна річ, Нічна варта, повірила Ебену, бо всі ірландці — крадії».

Вона заглибилась у лабіринт багатоквартирних будинків, черевики провалювались крізь лід у смердючі калюжі, вулиці переходили у вузькі провулки, наче сам південний Бостон стискався над нею. Нарешті вона дісталася дверей під низькою аркою зі сходами, де різноманітні залишки вечері, такі, як дочиста обгризені кістки чи чорний хліб з цвіллю, були розкидані в очікуванні голодних собак, достатньо відчайдушних, щоб з’їсти гнилі харчі.

Роза постукала у двері.

Їх відчинив хлопчик із брудними щоками, світле волосся, наче розідрана фіранка, висіло у нього на очах. Дитині було не більше чотирьох років. Він стояв, мовчки розглядаючи прибулу.

Жіночій голос рявкнув зсередини:

— Заради Бога, Конн, не запускай холод. Зачини двері!

Мовчазний хлопчик відступив до темного куга, пропускаючи Розу всередину, і, перемігши протяг, зачинив двері.

Знадобився час, щоб Роза звикла до темряви кімнати з низькою стелею, але мало-помалу вона почала розрізняти форми предметів. Стілець біля плити, вогонь у якій згаснув і тліли лише кілька жаринок. Стіл з купою мисок. А довкола дівчини — тіні маленьких голівок. Так багато дітей! Роза налічила щонайменше вісім, але там точно були й інші, яких вона не бачила, що, скручені, спали по темних кутах.

— Ти принесла платню за тиждень?

Роза зосередила погляд на величезній жінці, яка сиділа на стільці. Тепер, коли її очі пристосувалися до темряви, вона побачила обличчя Гепзіби з опуклим подвійним підборіддям. Вона ніколи не підводиться зі свого стільця? Роза дивувалася. У будь-який час дня чи ночі, коли б вона не приходила до цієї похмурої оселі, Гепзіба завжди сиділа, наче товста королева на своєму троні, а її маленькі замурзані піддані повзали довкола неї, немов прохали про милість.

— Я принесла гроші, — сказала Роза і поклала половину свого тижневого заробітку у простягнуту руку Гепзіби.

— Я її щойно нагодувала. Жадібне дівчисько — ось вона хто! Спорожнила мої груди кількома ковтками. П’є більше, ніж будь-яка дитина з тих, кого я годувала. Я мала б за неї брати з тебе більше.

Роза стала на коліна, щоб узяти племінницю з кошика, і подумки сказала: «Моя солоденька дитинко, яка я рада тебе бачити!»

Маленька Меггі подивилась на неї, і Роза була впевнена, що її тонкі губи розтягнулися в усмішці, коли дитина впізнала її. О, так, ти знаєш мене, правда? Ти знаєш, що я та, хто любить тебе.

У кімнаті більше не було стільців, тож Роза сіла просто на брудну підлогу поміж дітлахів, які очікували, коли їхні матері повернуться з роботи і заберуть їх з-під нагляду байдужої Гепзіби.

«Якби ж я тільки могла дозволити собі створити кращі умови для тебе, люба Меггі, — думала дівчина, слухаючи тихий лемент племінниці. — Якби я тільки могла забрати тебе додому, до затишної чистої кімнати, де б я поклала тебе у колиску поруч із моїм ліжком».

Але кімната у провулку Фішері, де ночувала Роза разом із дванадцятьма іншими мешканцями, була ще огидніша, наповнена щурами і смородом від хворих. Меггі не мала б бачити такого місця. Було б краще, якби вона залишалась із Гепзібою, чиї товсті груди ніколи не пересихають. Тут принаймні вона була нагодована і в теплі. Так довго, як тільки Роза зможе діставати гроші.

Лише великим зусиллям волі Роза змусила себе покласти Меггі назад до кошика і повернулась, щоб піти. Наближалась ніч, а дівчина була виснажена і голодна. Меггі буде погано, якщо єдина, хто її підтримує, захворіє і не зможе працювати.

— Я повернусь завтра, — сказала Роза.

— І наступного тижня так само, — відгукнулася Гепзіба. Звісно, вона мала на увазі гроші. Це все, що мало для неї значення.

— Ви все отримаєте. Просто бережіть її, — дівчина зажурено подивилася на дитину і м’яко додала. — Вона — усе, що у мене залишилось.

Роза вийшла за двері. На вулиці вже сутеніло, а єдиним джерелом світла було тьмяне світіння свічок за брудними вікнами. Вона повернула за ріг, зменшила крок, зупинилась.