Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

У провулку попереду на неї очікував знайомий силует. Тупий Біллі помахав і пішов до неї. Його неймовірно довгі руки розгойдувались, як виноградна лоза. Але вона дивилася не на Біллі, позаду нього стояв чоловік.

— Міс Конноллі, — сказав Норріс Маршалл, — мені треба з вами поговорити.

Вона кинула сердитий погляд на Біллі.

— Ти привів його сюди?

— Він сказав, що ви друзі, — сказав Біллі.

— Ти віриш усьому, що він сказав?

— Я і є ваш друг, — сказав Норріс.

— Я не маю друзів у цьому місті.

Біллі захникав:

— А я?

— Окрім тебе, — виправилась Роза. — Але тепер я бачу, що тобі не можна довіряти.

— Він не з Нічної варти. Ти попереджала мене лише про них.

— Ви знаєте, — спитав Норріс, — що містер Претт розшукує вас? Ви знаєте, що він про вас каже?

— Він каже, що я крадійка. Або ще гірше.

— Але містер Претт — блазень.

Це змусило її презирливо посміхнутись.

— Ця думка нас поєднує.

— Є і ще дещо, що нас поєднує, міс Конноллі.

— Не маю уявлення, що це може бути.

— Я також бачив його, — тихо сказав Норріс. — Женця.

Вона пильно на нього подивилась.

— Коли?

— Минулої ночі. Він стояв над тілом Мері Робінсон.

— Сестри Робінсон? — Роза зробила крок назад, новина була такою шокуючою, як удар в обличчя. — Мері померла?

— Ви не знали?

Біллі енергійно залепетав:

— Я саме збирався розповісти вам, міс Розо. Я почув про це сьогодні вранці у Вест-Енді. Її порізали точнісінько, як сестру Пул.

— Про це знає все місто, — сказав Норріс. — Я хотів поговорити з вами до того, як ви почуєте перекручену версію того, що сталося.

Вітер свистів у провулку, наче цвяхами пронизуючи її плащ. Роза відвернула обличчя від сильного пориву вітру, її волосся вивільнилося з-під хустини і шмагало по щоках.

— Чи є якесь тепле місце, де ми могли б поговорити? — спитав Норріс.

Вона не знала, чи можна довіряти цьому чоловіку. Коли вони вперше зустрілися біля ліжка її сестри, він був люб’язний з нею, єдиний чоловік з кола тих студентів, хто дивився на неї із справжнім співчуттям. Вона нічого про нього не знала, лише те, що його пальто було поганої якості, а манжети — добряче затертими. Дивлячись углиб провулку, Роза розмірковувала, куди б піти. Цієї години таверни та кав’ярні були шумними та переповненими і мали забагато вух і забагато очей.

— Ідіть за мною, — сказала вона.

За кілька вулиць звідти вона повернула у темний прохід і зайшла до дверей. Зсередини дихнуло вареною капустою. У коридорі горіла самотня лампа на підставці, її полум’я шалено затремтіло, коли прочинені двері дали змогу увірватися протягу,

— Наша кімната нагорі, — сказав Біллі і побіг сходами попереду них.

Норріс подивився на Розу.

— Він живе з вами?

— Я не могла залишити його спати у холодній стайні, — відповіла дівчина.

Вона зупинилася, щоб запалити свічку на канделябрі. Потім, прикриваючи полум’я рукою, почала підійматися сходами. Норріс пішов за нею десятком сходинок, кожна з яких несамовито скрипіла, у темну і смердючу кімнату, де жило тринадцять мешканців. У світлі свічки занавіски, які було натягнуто між солом’яними матрацами, нагадували юрбу привидів. Один з мешканців спав у темному кутку. Незважаючи на те, що він лежав, прихований ширмою, вони чули безперервний кашель.

— Він хворий?

— Кашляє вдень і вночі.

Нахиливши голову під низькими балками, Норріс пішов поміж розкиданих підлогою матраців і опустився на коліна поруч із хворим мешканцем.

— Старий Клері дуже слабий, щоб працювати, — пояснив Біллі, — тож він не встає цілий день.

Норріс нічого не відповів, але зрозумів, що означали криваві плями на постілі. Бліде обличчя Клері було таке виснажене, що кістки, здавалося, проблискують крізь його шкіру. Усе, що Норріс міг зробити, це поглянути у його запалі очі, почути булькотіння мокротиння у легенях, щоб зрозуміти, що нічого вже не можна вдіяти.

Не сказавши жодного слова, юнак підвівся на ноги.

Роза бачила вираз його обличчя, коли він роззирнувся кімнатою, побачивши згортки з одягом і купи соломи, які заміняли ліжка. Тіні, мов живі, ковзали по речах. Роза підняла ногу, щоб копнути щось чорне, що пробігло повз неї, і почула хруст під своїм черевиком.

«Так, містере Маршалл, — подумала вона, — тут я живу. У цій кімнаті з заразами та смердючим баком для сміття. Сплю на підлозі, на якій мешканці лежать уночі так щільно, що треба дуже обережно повертатися, бо можна наткнутися оком на чийсь лікоть. Або хтось може наступити брудним чоботом на твоє волосся».

— Тут моє ліжко, — оголосив Біллі та стрибнув на купу соломи. — Якщо закрити ширму, то вийде дуже затишна персональна кімната. Ви можете сісти сюди, сер. Стара Поллі не помітить, що хтось сидів на її ліжку.

Норріс не мав особливого бажання сідати на купу ганчірок і соломи. Коли Роза закрила ширму, відокремивши їх від чоловіка, що помирав у кутку, Норріс поглянув на ліжко Поллі і уявив, як багато паразитів зможе він підчепити, сидячи на ньому.

— Чекайте, — Біллі підхопився і приніс цеберко води, яка хлюпала довкола, коли він повертався з ним до їхнього кута, — тепер можна поставити свічку.

— Він боїться вогню, — пояснила Роза, обережно ставлячи канделябр на підлогу.

Біллі мав рацію у кімнаті, де було безліч ганчір’я та соломи.

Лише коли вона всілася на власне ліжко, Норріс також дозволив собі сісти. Відокремлені у своєму кутку кімнати, вони утворили коло біля вогника, що мерехтів і відкидав рухливі тіні на підвішені фіранки.

— Тепер