Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Таємниця галицького Версалю 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

430
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємниця галицького Версалю" автора Тетяна Пахомова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 93
Перейти на сторінку:
суворістю сказала Гертруда й залізла в ліжко.

Через стіну плакав маленький Йозеф, зустрічаючи свято першого зубчика й обіцяючи чергову безсонну ніч батькам; раз у раз громом і блискавкою сварилося небо, та усмішка не сходила з лиця Гертруди: нічого, зовсім нічого не могло зіпсувати відчуття безмежного щастя, яке спонукало співати кожну клітинку її тіла: «Зорею в води ти упав, і, розчинившись там з дощами, прийшов і вимив мої коси, Щенсний…»

Кристинопільські гості в цілковитій темряві скакали під зливою, та навіть той довгий шлях у двадцять п’ять кілометрів не споганив настрою паничеві Потоцькому — він кохав і був коханим, а все решта стало неважливим.

Гроза в Сушні досягла апогею. Принишклі селяни просили Бога зробити їхні домівки невразливими для блискавки; у деяких хатах навіть запалили дорогу стрітенську свічечку: вірили, що то допоможе; хто не мав — кадив свяченою сухою вербою. Люди почувалися нікчемними малими мишами, і хата втрачала статус надійного сховку від найстрашнішого для них явища. Слово «грізний» — це втілення того первісного жаху, синонім до «найстрашніший». Кожен спалах блискавки показував істинне лице Неба — вогняне й палаюче, таке, яке буде і в останній, судний день… Боязко заглядали селяни через маленькі віконечка, підгодовуючи свій переляк страшними картинами під час сильних спалахів світла. «Свят, свят, свят…» — побожно хрестилися в надії на вищий захист. «Чорти хочуть світом правити, а Бог їх тризубцем золотим б’є», — з тривожною таємничістю научали принишклих дітлахів. Та в той суботній вечір добра частина села в тих страшних спалахах побачила дурника Іванка: спочатку він чогось довго кружляв біля сільського цвинтаря, а потім, розмахуючи руками, ішов і перекрикував грозу: «Бо-бо… ка-ка… бо-бо». І блискавки, здавалося, били за ним слід у слід — допитливий і спостережливий сільський люд дістав поживу для мізків і язиків… Не можна, не можна в такий час навіть рота відкривати — ні говорити, ні співати, бо ти веселиш чорта, і він в’ється коло тебе, а Бог у чорта намагається влучити блискавкою. Іванко ж вистуджував душу, яка горіла від того, що його жива краса — Гертруда — не з ним і її чистота сьогодні пішла в болото. Він переживав, що скоро втратить її; не знав, як саме, але відчував напевно — втратить… Чорний мокрий силует Іванка то з’являвся, то зникав у спалахах — ті чорти, що хотіли правити світом, дістали конкретний образ у головах сушненців…

Початок серпня не приніс жаданої прохолоди. Трави набрали жовтавих відтінків; селяни косили й вимолочували ціпами зерно. Якуб Коморовський цілими днями був у роз’їздах: контролював села й жнива. Люди збирали своє, а він збирав зі свого люду — теж своє. Дружина Анна виношувала на руках вередливого Йозефа — тому страшенно муляли ясна, і малий постійно плакав. Майже сива й змучена Коморовська ледь встигала що-небудь зробити для інших дітей; добре, що є старша помічниця. Та ще слухняна донедавна Гертруда часом ставала як та бриклива коза: безпричинно підвищувала голос на меншеньких і все частіше намагалася усамітнитися у своїй кімнаті. Спокійна мати не сварилася з нею: добре пам’ятала себе в такому віці — теж дратувалася від якихось доручень батьків чи непослуху менших. Нічого, колись зрозуміє, хай… Тільки й тієї радості для жінки в житті, що до заміжжя в батьківському домі; одні пологи тільки чого варті.

Гертруда теж займалася самоїдством: вона все б на світі зробила для своїх найдорожчих сестричок і братиків, особливо для жартівливої Кордулі, але її коханий Щенсний… Тепер він зайняв усе місце і в голові, і в серці, потіснивши рідних. Зустрічі з ним мали залишатися в цілковитій таємниці від усіх-усіх, і юнка ближче до суботи спеціально мусила сваритися з любими й рідненькими, щоб, не дай Бог, не поплелися за нею. Дівчина відчувала докори сумління, і всі інші дні тижня була колишньою — доброю, розсудливою й терплячою старшою сестрою.

Серед тижня троє дівчаток із Францішеком на руках вирушили на прогулянку до річки. Вітру не було зовсім, і повітря розганялося лише старанними монотонними піснями цвіркунів. Такою ж неквапною була й людська живність — кози, корови, вівці: за літо вони нагнали жирок і ліниво вигризали напівсухі стебла пожовклих трав. Така ідилія, напевно, була в доісторичному раю, тільки й рай був раєм через те, що не мав зими. Зміцніла за літо худоба раділа теплим дням і корму, а годинничок усередині нагадував їй, що вже час для продовження свого роду. Великий білий цап, смішно відкотивши верхню губу вверх, вишукував приємний аромат готової для любові кізки; та й нетерплячі кози самі бігли до нього з благальним репетом, що аж різав вуха; великою кремезною шафою він спирався на тендітні спинки кізок і поважно виконував приписану природою функцію батьківства. Дівчатка з цікавістю спостерігали за гоном у кіз. Неподалік в отарі круторогий баран уперто домагався готової до спарювання подруги. Кордуля не витримала:

— Чуєш, Гертрудо, то в них після того ж маленькі будуть, правда?

— Ну так, десь під зиму й будуть, місяці через три. А навесні будуть отут вистрибувати, як ми з вами…

— А в людей як діти беруться? — не вгавала Кордуля.

— Не знаю… — задумалася Гертруда.

— А я знаю, — обізвалася Юзефа. — Чула, як недалеко від нас Степко кучерявий репетував на півсела, що вб’є того лелеку, що знову збирається йому дитину принести.

— То що, нас усіх принесли лелеки?! А вони де стільки дітей назбирують? Ні-і-і, того не може бути, ми ж он, на батьків своїх схожі: Гертруда — на маму, а я, кажуть, більше на тата, — роздумувала Кордуля. — Лелеки що, малюють там дітей чи Бог дає їм готових, подібних до батьків?.. Та ти, напевно, маєш то знати — що, у Відні про таке не говорили, Гертрудо? Чи ви там тільки мистецтвами займалися, а таке-е цікаве для вас було нецікаве?

Старша сестра задумано мовчала. Єдине, що вона спостерегла, що діти є там, де є тато й мама, а більше ніхто з дорослих про такі встидні речі з нею не говорив. «А дійсно, звідки ті діти беруться?..» Кордуля була з трьох сестер найбільш просвітлена в темі дітей:

— А наша пані Марися казала, що дітей посилає на землю Бог, у животики до мам, після того, як молоді одружуються й дають обітниці одне одному й Богу. От тваринки — ті не мають Бога, і їм дозволу просити не треба, а в людей діти є тільки з Божого благословення. Як

1 ... 48 49 50 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця галицького Версалю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця галицького Версалю"