Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

Ті слова заспокоїли якісь темні підозри Гертруди, що починали вже ставити несміливі знаки запитання після суботнього побачення.

Діток у селі було принаймні вдесятеро більше від дорослих, хоча й смерть забирала їх частіше й охочіше. Їх випрошували в Бога, любили, змушували до роботи… Саме робота дуже швидко обтинала дитинство, не даючи насолодитись іграми, спілкуванням — тим, що вважали непотрібними байдиками: хочеш жити-виживати — мусиш тяжко працювати. Прогодувати цілу купу дітлахів було важко, дуже важко, та неперебірливі вони були: «Аби що до губи — будуть їсти зуби». Молоді зубки здатні були перекришити все, що надавалося до їжі: голод же не тітка… Як великого щастя очікували матері-годувальниці появи першої зелені на городах: соковита лобода, запарена й приправлена часником і вийнятим із потаємної схованки куснем жовтого сала, штовхала людське життя далі; корінці з лопуха ставали смачним киселем, лісовий щавель — зеленим борщем… А далі — гуляй, душа, бо вже й літо: ягоди, грибочки… А який смачний черешневий чи морелевий лак, що медовими згустками висить на стовбурі — ароматний, тягучий і густий, їсти можна довго-довго, і голод вщухає аж до вечора… А ще є соковиті стебла молодої трави, які для смаку можна й запхати в мурашник — дістають приємну кислинку… Недозрілі колоски м’яко прокушувалися й тішили голодні животи смаком майже хліба. Тихі індивідуалісти-щасливчики тихцем від решти братії — на всіх же не вистачить — пробиралися в курник і цупили щойно знесені й ще непораховані яйця — сирими випивали, а шкарлупки закопували… «Їсти, їсти…» — постійно прохав молодий організм, але «згадай мак, та їж так…» А «так» у живіт не покладеш, тож на зуб пробували геть усе: зелені плоди із зав’язі чи то вишні, чи яблука, чи сливки — висмоктували як не їхній смак, то хоч надію на близьке свято достигання. Щоправда, опісля крутило в животі, але яка то вже різниця, від чого крутитиме — чи живіт голодний, чи із зелепухами[25] — хоч щось у ньому та й є…

Років до семи всі сільські хлопчаки мали одну річ, яка сильно пришвидшувала процес полегшення в животі: на лляних штанцях ззаду по центру була відкрита розпорка. Припекло тобі — присів, де попало, розсунув шторки — готово, обтерся лопухом і побіг далі. І вигода, і вентиляція, а місце в животі звільнилося — то знову тими ж ручечками непомитими пхаємо щось у ту вічно ненаситну дірку: о, новий зелепушок — гам-гам… Та й мила не було. Голови мили або яєчним жовтком, або розмоченим житнім хлібом чи квашеним молоком. Замість прального порошку використовували попіл — поташ, для відбілювання полотна — попіл із гречаної соломи, соняшника чи сечу, а от тіло чи руки змили абияк водою, та й усе — привіт, бактерії й віруси, множтеся донесхочу! Але ж у той час усе, що невидиме, те від лихого, а де його шукати — місць була добра сотня, а чортознавців — усе село…

Липневі вишні дітлахи вже поїли, а недозрілі серпневі яблука, груші й сливи викликали щоденний живий інтерес — малеча з хрускотом розкушувала тверді кисляки й заковтувала з виразом блаженства… Та якось не склалася та масова дегустація: раптом півсела дітлахів захворіло на жорстокий понос. Блювота, висока температура серед літа — дітлахи танули на очах. Хто побіг за травами до знахарки Іванни, хто знався сам — матері, як могли, рятували зболених дітей, а ті вже випорожнювалися слизом із кров’ю… У п’ятницю в семи хатах заголосили за першими маленькими покійниками, а в решті пристрасно молилися за своїх хворих… Не залишилося хати в селі, де б не захворіли діти…

Перелякані Коморовські мали лише один перевірений і надійний спосіб захистити своїх діток від нової епідемії — не дозволяти їм виходити з хати. Усі чимось зайнялися, але нудилися страшенно. Гертруда все схвильовано думала, як то буде із завтрашнім побаченням: Рубікон перейдено, назад вороття нема. Потоцький — і сонце, і місяць, і її зоря. Що там якась болячка, що там навіть смерть — заради нього вона готова на все, бо й віддала йому те, що, кажуть, є найдорожчим у дівчини. А смерть — це щось таке, що стається час від часу з людьми — іншими людьми, але ніколи, ніколи не станеться з нею…

Тижнева розлука видалася Щенсному безкінечно довгою. Ні книжки, у які вдивлявся до отупіння, ні прогулянки парком — ніщо не хотіло приймати його нікудишню увагу й свідомість: сторінки ховали від нього і зміст, і букви — натомість всміхалася Гертруда, у парку вони кохалися в альтанках… Юнак намагався якомога довше спати, щоб час намотувався вже якось швидше, але щоранку його будила кохана дівчина, щойно ранковий ласкавий сонячний промінець пригрівав тіло. Чарівне слово «субота», що випадково звучало в розмовах з уст інших, викликало ланцюгову реакцію шаленства емоцій і тіла, не даючи зосередитися на спілкуванні. Щенсний хотів би, щоб його зіронька була отут, із ним, і вони б кохалися день і ніч… Молодикові всміхнувся рай, і він страшенно хотів знову до нього. Шкода, та ключ і замочок його земного Едему були розділені далекою відстанню аж у двадцять п’ять, ні — у п’ятдесят кілометрів, і в мільйони разів більшою відстанню до сприйняття батьками… Та це буде потім, десь колись і якось вирішиться — неважливо поки-що, як і все тут…

Сушно зустріло ранок суботи тужливим жіночим голосінням: майже в кожній хаті був покійник, а в частині — ще й по два-три. Діточки раптово стали дорослими — серйозними й спокійними: смерть усіх повитягувала. Кожна мати просила поміняти її місцем із дитиною, та стара була і сліпа, і глуха до того безкінечного материнського жалю. Чоловіки йшли порати худобу, і там, у закутках хлівів, розмазували гарячі сльози по неголених щоках і билися головами об одвірок від безвиході. Ті ж голуб’ята, що залишились у живих, з надією споглядали нерухомих братиків і сестричок — зараз, ось-ось вони встануть і побіжать, як завжди… Та знайомство зі смертю тільки-но починалося, і всі, всі добре розуміли, що біда на цьому може й не спинитися. Лише сорокарічні беззубі бабки, поховавши за своє життя багатьох, мали вироблену й загартовану емоційну стійкість до чергового горя. Їхніх сил іще вистачало на вихід на вулицю, щоб обговорити чергове сільське лихо. «І що ж то за така напасть?.. І хто