Читати книгу - "Наречений для Саламандри, Анітка Санніфео"

– Саламандро, куди це ти зібралася? – наступного ранку зупинила мене у дверях Єсенія, коли я непомітно намагалася вийти з будиночка.

– В Академію, – відповіла я, зітхнувши.

Хранителі від учора взяли наді мною опіку, неначе я однорічна дитина, яка не здатна про себе подбати. А мені кортіло свободи. До того ж в мені прокинулися нові здібності, треба навчитися перевороту!

– Яка Академія? У тебе лікарняний! Професор Фієр наказав простежити, щоб ти гарно харчувалася та відпочивала!

– А як же знання? – втупилася на дівчину я.

– Господи, Ярославо! Ну чому з тобою завжди так важко? – сплеснула вона руками.

– Насправді це не так. Не треба ускладнювати та намагатися мене контролювати…

– Що за шум, а бійки немає? – на наші крики вийшов Кузьма.

– Наша хвора порушує призначення лікаря та рветься до знань, – розвела руками Хранителька. – Може, хоч тебе вона послухає.

З цими словами Єсенія розвернулася та попрямувала до кавомашини, увімкнувши її.

– Ярославо, люба, Єсенія має рацію, тобі потрібно трохи відпочити, – спокійно промовив чоловік. – Ходімо, ти навіть не поснідала. Так не годиться. Якщо тобі дуже хочеться позайматися, я до твоїх послуг. А професор обіцяв зайти сьогодні ввечері й принести тобі конспекти.

– Ти й правда позаймаєшся? – з недовірою поглянула на нього.

– Правда. Але спочатку – сніданок.

– Добре, – погодилася я.

В голові й справді трохи крутилося, в тілі відчувалася слабкість, але моя вроджена впертість гнала мене на заняття, наче від мене й досі приховують щось важливе.

Кузьма стримав своє слово й ледь ми закінчили трапезу наказав вдягти зручний одяг та взуття та чекати на ґанку.

Це не зайняло багато часу – я обрала спортивний костюм та кросівки та повернулася на кухню, ставши свідком розмови Хранителів.

– Хранителю, обережно, – кинула на нього благальний погляд Єсенія.

– Ображаєш, Єсеніє, я вже тисячу років займаюсь навчанням молодих магів.

– Ти ж знаєш – Ярослава  – особлива.

– Знаю. Дякую за турботу, – промовив чоловік.

– Я готова, – дала про себе знати я.

– Ходімо, – Кузьма протягнув мені руку та повів на вулицю. Ми вийшли в ліс, з боку Землі. Я вже давно не була з цього боку. Тут все ще господарювало літо, хоча відчувався подих осені, подекуди почало жовтіти листя.

– Ми будемо займатися тут? – перепитала я, здивувавшись.

– Так. Тут є майданчик, де я сам люблю тренувати свою силу. І зараз я хочу перевірити на що ти здатна, що змогла вивчити на заняттях.

– Силу Вогню? – уточнила я.

– Саме так.

– Я ще не можу цілком керувати, а тут стільки дерев, раптом я не зможу та влаштую пожежу?

– За це не хвилюйся. Магічний купол не дозволить нашкодити природі, – м’яко усміхнувся Хранитель.

– Кузьма, а можна одне питання? – обережно запитала. Я пам’ятала слова Єсенії про його особисту драму, але мені кортіло почути від нього, що зробило його таким замкнутим та обережним.

– Питай, – дозволив він.

– Скільки тобі насправді років?

– Дивне питання, – знизав він плечима. – Багато. Я пережив багатьох імператорів Фаерії. Бачив становлення імперії, її розквіт та занепадання… Я давно перестав рахувати свої роки. І чесно кажучи не пам’ятаю коли народився. Понад два століття охороняю цей перехід..

–  Ого. То ти безсмертний чи як?

– Така вже моя доля, Саламандро, – він поглянув на мене, й в цьому погляді я побачила й відчула біль. Біль втрати.

– Поділишся? – мені дуже хотілося почути його історію. Кузьма виглядав дивним та водночас нещасливим.

– Не сьогодні, – зітхнув він, прикривши очі. – Ти наче хотіла позайматися? Ну ж бо, давай, створи мені вогняну кулю та пусти он туди, а я спрямую на неї повітряний потік.

Я кивнула та витягнула руку, пригадуючи потрібне заклинання та формули, й вже за мить тримала перед собою палаючу кульку та спрямувала її туди, де стояв Кузьма. Чоловік вже випустив мені назустріч потік повітря та перехопив мою кулю, загасивши вогонь.

– Ого, круто! – вигукнула я.

– Хочеш навчу? – він спіймав мій зацікавлений погляд.

– Звісно!

Кузьма радісно посміхнувся та почав мене формувати потоки магії, які виглядали неначе тонкі нитки, виривалися з долоні та стрімко розсіювалися по місцевості.

За годину я вже повністю опанувала нове вміння й ми навіть влаштували жартівливу дуель двох стихій.

– Молодець, Саламандро, – пролунав за спиною тихий голос професора Фієра.

– Дякую, – обернувшись кивнула я.

– Бачу, тобі краще.

– Так, я чудово почуваюся. Чому мені не дозволяють відвідувати заняття?