Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

Що складніше — втратити матір чи ніколи її не знати? У будь-якому разі я співчувала йому. Він втрачав свою родину по шматочку — спочатку брата, тепер батьків.

— Мені шкода, Ніколаї.

— Про що шкодувати? Я нарешті отримав те, чого хотів. Король відступився, шлях до трону вільний. Якби на ньому не було всемогутнього диктатора з почтом із чудовиськ, можна було б відкорковувати шампанське.

Ніколаї міг просторікувати скільки йому заманеться. Я знала, що він не так уявляв собі володарювання Равкою: брата вбито, батька збезчещено брудними звинуваченнями служниці.

— Коли ти отримаєш корону? — запитала я.

— Не раніше, ніж ми переможемо. Мене коронують в Ос Альті або не коронують взагалі. А перший крок до цього — зміцнення нашого союзництва з Західною Равкою.

— І саме тому каблучка?

— І саме тому каблучка. — Ніколаї розгладив край вилоги і сказав: — Знаєш, ти могла б розповісти мені про Женю.

Я відчула провину.

— Намагалася захистити її. Але недостатньо людей доклали до цього зусиль.

— Я не хочу, аби нас розділяла брехня, Аліно.

Невже він думав про батькові злочини? Про материну інтрижку? Хай там як, сам принц не був абсолютно чесний.

— А скільки разів ти брехав мені, Штурмгонде? — Я змахнула рукою в бік Прядки. — Скільки таємниць зберігав, аж доки не відчув, що можеш поділитися ними?

Хлопець заклав руки за спину, вочевидь почуваючись незручно.

— Може, це перевага принців?

— Якщо таке дозволено простому принцові, то можна і живій Святій.

— Ти що, хочеш узяти собі за звичку перемагати в суперечках? Це дуже непристойно.

— А то була суперечка?

— Вочевидь, ні. Я не програю суперечок. — Він перехилився через пристінок. — Святі, він що, біжить крижаними сходами?

Я примружилася, намагаючись роздивитися щось крізь туман. Напевно можна було сказати одне: хтось прокладав собі шлях нагору вузькими зиґзаґоподібними сходами, що тяглися вздовж стрімчака; його дихання збиралось у крижаному повітрі в хмарки. Я не одразу зрозуміла, що це Мал — голову він нахилив убік, закинувши на плече якийсь пакунок.

— Вигляд у нього… підбадьорливий. Якщо він так продовжуватиме, я, можливо, справді докладу трохи зусиль. — Тон Ніколаї залишався легковажним, але я відчувала на собі ретельний погляд його горіхових очей. — Якщо припустити, що ми переможемо Дарклінґа, а так, безсумнівно, станеться, Мал планує залишатися капітаном твоєї варти?

Мені вдалося опанувати себе, перш ніж великий палець потер рубець на долоні.

— Не знаю.

Попри все мені хотілося, щоб Мал залишався неподалік. Це було б чесним для нас обох. Я змусила себе додати:

— Гадаю, буде краще, якщо він отримає іншу посаду. Він гарно б’ється, але трекер з нього значно кращий.

— Ти знаєш, що він не погодиться на місце, де не потрібно буде битися.

— Роби, як вважаєш за потрібне.

Біль скидався на тонкий ніж, що вп’явся мені прямісінько між ребра. Я вирізала Мала зі свого життя, та голос залишався незворушним. Ніколаї був гарним учителем. Я спробувала віддати йому каблучку:

— Я не можу її прийняти. Поки що.

А може, й ніколи.

— Залиш собі, — відповів хлопець, стискаючи мої пальці на смарагді. — Якщо ти корсар, вчишся всюди знаходити зиск.

— А якщо принц?

— Принци звикли чути «так».

***

Коли я того вечора повернулася до своєї кімнати, на мене чекав черговий сюрприз від Ніколаї. Повагавшись, я розвернулася на сто вісімдесят градусів і рушила коридором туди, де поселили решту дівчат. Довго стояла перед дверима, почуваючись знічено й дурнувато, а тоді змусила себе постукати. Відчинила Надя. Через її плече я побачила, що до неї завітала Тамара і тепер гострить біля вікна свої бойові сокири. Женя сиділа за столом, вишиваючи золотою ниткою чергову пов’язку на око, а Зоя розтяглася на одному з ліжок і гралася з пір’їнкою, змушуючи легенький вітерець утримувати її над пучками пальців.

— Я маю вам дещо показати, — повідомила я.

— Що саме? — поцікавилася Зоя, не відводячи погляду від пір’їни.

— Просто ходіть подивитися.

Дівчина скотилася з ліжка і роздратовано зітхнула. Я повела їх коридором до своєї кімнати й розчахнула двері.

Женя одразу пірнула у стос суконь, розкладених на моєму ліжку.

— Шовк! — застогнала вона. — Оксамит!

Зоя взяла до рук кефту, що висіла на спинці мого стільця. Це була золота парча з рясно вигаптуваними синім рукавами й подолом, а її манжети прикрашали коштовні сонця.

— Соболь, — протягнула вона, погладжуючи хутро. — Я тебе зараз ненавиджу найдужче в житті.

— Ця моя, — підтвердила я. — Але решту можете взяти собі. Я однаково не зможу носити все це в Західній Равці.

— Ніколаї замовив усе це для тебе? — недовірливо перепитала Надя.

— Він не надто вірить у напівзаходи.

— А йому точно сподобається, якщо ти їх