Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

— Позичу, — виправила я. — А якщо йому не сподобається, хай вчиться обережніше роздавати вказівки.

— Це елегантно, — зауважила Тамара, накидаючи на плечі бірюзову пелерину й дивлячись у дзеркало. — Він матиме вигляд справжнього короля, а ти — королеви.

— Є ще дещо, — зізналася я і знову відчула, як мене накриває хвилею сором’язливості.

Я й досі не знала, як поводитися з іншими гришами. Хто вони мені? Друзі? Підлеглі? Це була нова територія, та мені не хотілося залишатися в кімнаті сам на сам з думками та стосом вечірніх суконь.

Я витягла каблучку Ніколаї й поклала її на стіл.

— Святі, — видихнула Женя. — Смарагд Ланцов.

Здавалося, камінь засвітився у світлі ламп, а крихітні діаманти навколо замерехтіли.

— Він просто віддав його тобі? На зберігання? — запитала Надя.

Женя стиснула мою руку.

— Він освідчився?

— Не зовсім.

— Це практично освідчення, — заспокоїла мене дівчина. — Ця каблучка — родинна коштовність. Королева завжди носила її, навіть коли лягала спати.

— Знехтуй ним, — підказала Зоя. — Жорстоко розбий йому серце. Я залюбки втішу нашого нещасного принца, і з мене ви­йде розкішна королева.

Я розреготалася.

— У тебе справді вийшло б, Зоє. Якби ти хоч на мить припинила поводитися так жахливо.

— Такий стимул може допомогти мені протриматися хвилинку. Чи навіть дві.

Я закотила очі.

— Це просто каблучка.

Зоя зітхнула й підняла смарагд так, аби він спалахнув на світлі.

— Я таки жахлива, — рвучко кинула вона. — Стільки людей загинуло, а я сумую за гарними речами.

Женя прикусила губу, а тоді бовкнула:

— Я сумую за мигдальним кексом. І за маслом, і за вишневим варенням, яке кухарі приносили з базару в Балакірєво.

— Я сумую за морем, — сказала Тамара, — і за моїм гамаком на борту «Волкволна».

— А я — за можливістю посидіти біля озера в Маленькому Палаці, — продовжила Надя. — Випити чаю й відчути цілковите вмиротворення.

Зоя опустила погляд на свої черевики.

— А я сумую за часами, коли наперед було відомо, чого чекати далі.

— Я теж, — зізналася я.

Верескунка опустила каблучку.

— Ти скажеш йому «так»?

— Він не робив мені справжньої пропозиції.

— Але зробить.

— Можливо. Не знаю.

Зоя з відразою фиркнула.

— Я збрехала. Ось тепер я тебе ненавиджу найдужче в житті.

— Це буде дещо особливе, — зауважила Тамара, — коли на трон зійде гриша.

— І то правда, — додала Женя. — Гриша володарюватиме, а не прислужуватиме.

Вони хотіли, щоб королевою стала гриша. Мал хотів, аби королевою стала простолюдинка. А чого хотіла я? Миру для Равки. Шансу спокійно та без страху спати у власному ліжку. А прокидаючись уранці, більше не відчувати провину й жах. Та й старі бажання нікуди не поділись: хотілось, аби мене любили за те, ким я є, а не за мої здібності; хотілось лежати на луці в обіймах хлопця й дивитися, як вітер ганяє хмарки. Проте це мрії дівчинки, а не Заклинательки Сонця, не Святої.

Зоя фиркнула, натягаючи на голову прикрашений перлинами кокошник.

— Я наполягаю, що трон має належати мені.

Женя кинула в її бік оксамитовим капцем.

— Я зроблю перед тобою реверанс не раніше, ніж Давид голяка заспіває оперу в самісінькому центрі Тіньової Зморшки.

— Можна подумати, ти будеш моєю придворною.

— Тобі неабияк пощастило б. Ходи сюди. Той головний убір криво сидить.

Я знову взяла каблучку й повернула її на долоні. Просто не могла змусити себе надіти її.

Надя штурхнула мене плечем.

— Принц — не найгірший варіант.

— Це правда.

— І не найкращий, — втрутилася Тамара. Вона посунула до Наді мереживну сукню кобальтового відтінку. — Спробуй її вдягти.

Дівчина взяла плаття.

— Ти з глузду з’їхала? Тут розріз на ліфі мало не до пупа.

Тамара вишкірилася.

— Саме так.

— Ну, Аліна не може її носити, — зауважила Зоя. — Навіть у неї з цієї сукні все повипадає на десертну тарілку.

— Оце так дипломатія! — вигукнула Тамара.

Надя несамовито захихотіла.

— Західна Равка оголосила про підтримку бюста Заклинательки Сонця!

Я спробувала суворо зиркнути на них, проте занадто сильно розреготалася.

— Сподіваюся, ви задоволені собою.

Тамара обгорнула Надину шию шаликом і притягла її до себе, щоб поцілувати.

— Ой, заради всіх Святих, — пожалілася