Читати книгу - "Розколоте небо"

– Бачите? – Ольга замість вітання вказала на ліжко.

Там на животі лежав її старший, дванадцятирічний син Василько. Уся спина хлопця була пописана батогом. Довгі полоси ран кровоточили, і хлопець тихенько стогнав.

– Ось що з моєю дитиною зробили! Геть скалічили!

– Васильку, сонечко, – Варя попестила рукою чуприну хлопця. – Знову за колоски побили?

– Еге ж, – схлипнув він. – Не помітив об’їждчика, а він налетів та так мене відшмагав!

– Падлюка! – обурився Павло Серафимович. – Здійняв руку на дитину! Хай би вона йому відсохла! Не треба більше ходити, бо ще раз піймає – заб’є до смерті.

– Ага! – вмішалася Ольга. – Не ходити? А їсти що взимку будемо? Нема ніде нічого! Те, що дали на трудодні, незабаром доїмо, а тоді що? Посівне зерно молоти на борошно? Зараз працюємо за «галочку» в обліковому зошиті, бо вже й грама зерна на трудодні не дають.

– Може, потім видадуть? – спитав батько.

– Дадуть! – хмикнула Ольга. – Доженуть і добавлять! Усе зерно вивозять у район, комори пусті вже зараз. То лише дурні та мої родичі чекають чогось на трудодні.

– Але ж у колгоспному господарстві мають залишатися якісь запаси, – зауважив Павло Серафимович.

– Мають то вони мають, але геть усе вивозять. Раніше як було? Вранці розіллю всім попити молока, наріжу по окрайцю хліба, а потім так-сяк під’їмо в колгоспі. А зараз дзуськи! То хоча б старших дітей годували у школі, а тепер ні. А ще ж треба чимось і вечеряти. До того ж Оксанка залишається з кимось вдома, її треба нагодувати. Не кинеш вдома саму чотирирічну дитину? Коли хліба мали вдосталь, то спечеш, було, то пиріжка якогось, то вареничка зліпиш, то млинців підсмажиш, а тепер уся надія на городину. Як так і надалі піде, то картоплю до Нового року поїмо і покладемо зуби на полицю, – бідкалася Ольга. – Хотіла сама вночі піти позрізати колосків, але щось лячно. Думаю, як мене посадять, то пропадуть діти. Отож і посилаю старших на поле збирати колоски. Якщо пощастить, то приносять пару клунків. А це саме кілька буханців уже можна спекти.

– І коли вже все це скінчиться? – похитав головою Павло Серафимович.

– У Михайла треба спитати, – пустила шпильку Ольга. – Він тепер халяви керівництву так лиже, аж прицмокує!

– Часто бачишся з ним? – глухо спитав батько.

– Щодня. Він же у нас бригадир! Хоча б раз запитав, як ми живемо.

– Що ж, Василику, з тобою робитимемо? – Павло Серафимович змінив болючу для нього тему розмови. – Як же тобі допомогти?

– Може, я сходжу за Улянидою? – сказала Варя. – Нехай якоїсь мазі дасть, щоб рани помазати.

– Сходи, Варю, – відповів батько, – попроси, нехай сюди прийде, а сама йди вже додому.

– А ви, тату?

– Я дочекаюся знахарку і теж піду, – відповів батько.

– Сходи, будь-ласка, – попрохала Ольга, – бо ми свого батька не дочекаємося і до ночі.

Варя загаялася біля хвіртки Уляниди – ніяк не могла зняти на ній гачка. Хотіла вже погукати жінку, але раптом хатні двері прочинилися, звідти вискочив чоловік і побіг кудись городами. Все відбулося так швидко, що Варя не встигла розгледіти чоловіка, але його постать їй здалася дуже вже знайомою.

– Чого стоїш? – визирнула Улянида. – Заходь.

Варя однією рукою ледь упоралася з неслухняним гачком, обережно тримаючи дитину, зайшла до хати, привіталася. Улянида мовчки вказала на стілець.

– У тебе в сінях стільки трав! – зауважила Варя.

– Так.

– І коли ти встигаєш їх збирати?

– Вранці. Вдень. Іноді вночі на кладовищі.

– О Господи! – сказала Варя перелякано. – І не боїшся?

– Боятися треба живих, а не мертвих.

– А що ти так світишся? – усміхнулася Варя. Лише тепер вона помітила веселі іскорки в очах жінки. – Ти ніколи такою не була! Ану зізнавайся!

– Кохання палає, – відповіла, як завжди, коротко.

– Ти закохана?!

– Так.

– І хто ж він?

– Кохання існує лише для двох, – сказала утаємничено Улянида, і Варя вперше помітила її несміливу, але таку щасливу усмішку.

– Це ясно. Тож ти не зізнаєшся, хто твій обранець?

– Третій може нашкодити.

– Завжди ти говориш загадками, – ображено сказала Варя. – Ви ж колись одружитеся?

– Ні!

– Чому?

– Кохання – не тільки радість. Кохання й біль, – відказала, і знову мовчок!

Добре знаючи Уляниду, Варя не стала допитуватися далі, попрохала піти полікувати Василька. Жінка мовчки посунула у комору, а Варя пішла додому. Знала: від Уляниди вже не почує ні слова.

Варя вийшла у садок, сіла на лавку, обпершись спиною на стовбур яблуні. Вона погодувала груддю маля. Дитинка, чмокнувши кілька разів губками, солодко заснула, відчуваючи материнське тепло. Сонце ліниво скочувалося донизу, сповіщаючи про закінчення ще одного дня. За деревами, на узгір’ї, як на долоні, розтягнувся хутір Надгорівка. З десяток хаток примостилися серед дерев в один ряд. Варі подобалося дивитися увечері на хутір. Коли насувалася темінь і у вікнах запалювали світло, хатинки розчинялися, ніби кудись зникали, залишивши по собі світні віконця, які ставали схожими на розсипані намистинки. Зараз ще не настав вечір, тому хатки здалеку скидалися на ластів’ячі гнізда, приліплені на урвищі річки. Поступово стихав сільський гомін. Лише було чути, як хтось сталить сокиру та гавкає у когось собака…

Розділ 41

Повертаючись додому від старшої доньки, Павло Серафимович пішов вузьким провулком. Він здалеку пізнав Михайла, який простував назустріч. Іншого разу син звернув би кудись, як робив це завжди, щоб не зустрітися з батьком, але зараз йому нікуди було дітися. Павло Серафимович порівнявся з сином, ґречно привітався.

– Доброго вечора, Михайле!

– Доброго! – буркнув той у відповідь, але не пройшов далі, зупинився.

– Як ти?

– Добре. А ви? – запитав, не піднімаючи голову.

– Зайшов би, дізнався.

– Нема часу.

– Кажуть люди, на задніх лапках ходиш перед керівництвом?

– Не ваше діло! – огризнувся.

– Ну добре, то твої справи. А як там діточки?

– Теж добре, – похмуро озвався Михайло.

– Ми з матір’ю вже скучили за ними. Мати скільки разів приходила, щоб побачити онуків, приносила гостинці, так твоя дружина не пустила її на поріг.

– Не треба нам від вас нічого! – відрубав Михайло.

Боляче різонули ті слова по самому серцю, але Павло Серафимович мовчки проковтнув образу.

– Вони ж наші онуки, рідна кров, – спокійно зауважив батько. – Родина Чорножукових завжди була дружньою.

– Минули ті часи.

– То ти, як я розумію, зрікся своїх батьків? – чоловік поставив питання руба.

– Навіщо такі гучні слова? Зрікся, не зрікся… Я – комсомолець, будую нове світле соціалістичне життя, а такі, як ви, заважають, тягнуть назад.

– І чим же, Михайле, я тягну назад?

– Тим, що скнієш над своїм багатством! Вчепився у землю руками й ногами