Читати книгу - "Розколоте небо"

– Хто попереду?

– Комуністи, комсомольці, колгоспи врешті-решт!

– У вашому колгоспі, який попереду, земля будяками поросла, худоба реве голодна, коні худі, як шкапи, дітей батогами шмагають і нема у вас господаря, нема!

– Усе буде, але не одразу.

– Можливо, – погодився батько.

– Зрозумійте, – сказав Михайло, дивлячись кудись на городи, – краще вже зараз вступити в колгосп і все добровільно віддати.

– Я й так усе віддав, сплативши податки.

– Невже? – спитав Михайло з удаваним здивуванням. – Я ж знаю вас, завжди є великі припаси.

– Були колись.

– Все одно у вас усе відберуть.

– Уже нема чого брати, – сказав батько. – Так що передати матері? Ти навідаєш її?

– Я не прийду, – помітно знітившись, відповів Михайло.

– Погані ми з матір’ю стали, – насмішкувато мовив батько. – Гидуєш нами, куркулями?

– Ти сам дав відповідь на своє питання, – сказав Михайло. Він поправив картуза й швидко пішов.

Ніби варом обдали Павла Серафимовича, аж похололо серце від образи. Потихеньку подався додому. Дійшовши до садиби, звернув убік, пішов до озера. Тягарем лягла на серце розмова з сином. Як про неї розповісти дружині? Чув не раз, як плаче ночами в подушку. Воно й зрозуміло: мати! Народила у муках, вигодувала груддю, випестила, виростила, а він тепер вовком дивиться на неї. Змарніла вона від хвилювань та печалі, шкода її. Навіть уявити не можна, як їй болить за сина. І не розказати про зустріч з ним не можна, і сказати – ще більше роз’ятрити рану.

Павло Серафимович довго сидів на березі озера. Холонули думки. Уже висів місяць у синьому вечірньому небі, заллявши світлом усе навколо, а чоловіча постать залишалася непорушною. Навіть місячний зірчастий вечір не міг витягти чоловіка із тяжких роздумів. Залізна туга все ще тиснула серце. Він узяв камінець, кинув у озеро. Розгорнулося віяло янтарних скалок води. Якби ж то тугу можна було так розсипати по воді, щоб вона розійшлася колами, розвіялася!

Кинувши останній погляд на блискучу поверхню, Павло Серафимович пішов додому. Якимось внутрішнім чуттям він відчув, що наближається щось сіре, невідоме, жахливе. Ще не можна було чітко розгледіти риси того страхіття, але було ясно, що він втратив ще одну дорогу людину.

Розділ 42

Варя помалу відсунулася від чоловіка, прислухалася. Василь міцно спав. Вона тихенько підвелася з постелі, навпочіпки підійшла до дитячого ліжка. Маргаритка спала, поклавши долоньку під щічку. Маленький Сашко поруч сопів, закинувши рученята вгору. Хотілося поцілувати їхні теплі щічки, але діти можуть прокинутися, і тоді все пропало. Варя намацала приготований звечора одяг, швидко вдяглася. Залишилося тільки непомітно вислизнути з хати. Ще одна мить хвилювання – і Варя надворі. Вона забрала лопату та мішок, які заздалегідь приховала за хатою, вийшла на вулицю.

Село ніби вимерло, але Варя знала, що то омана. Під покровом темної ночі, коли хмари поглинули місяць та зорі, багато хто не спить. Доведеться чекати Ольгу на лавочці. Варя обмоталася мішком, прив’язала його до живота запоною,[16] щоб не було помітно. Ще нікуди не йшли, а вже страшно. Мала намір прожити чесно, навіть була певна, що не доведеться брехати рідним, але життя таке непередбачуване.

Нещодавно батько послав матір переночувати у Ольги, бо всі її діти захворіли на застуду і потрібно було дати сестрі відпочити вночі. Мати пішла, щоб побути там ніч та залишитися з дітьми на день, доки Ольга буде на роботі, а Варя щось запідозрила. Вночі, як завжди, вона не спала, віддавшись у полон нездійсненних мрій, коли почула іржання Буяна. Вона вийшла з хати, із-за рогу будинку побачила, що батько забрав коня та племінного бика цінної симентальської породи, повів із двору худобу. На воза він поклав свій новий кожух, прикрив його соломою. Варя здогадалася, що батько поїхав до міста на базар. Повернувся він наступного дня після обіду. Варя помітила, що батько з воза зносив мішки з зерном та носив їх до комори. Звичайно ж, кожуха вже не було, як не було і бика.

Того ж дня він швидко здав зерно на податки. Увечері з удаваною радістю сповістив рідних, що сплатив податки грошима та зерном і у них ще залишилося жито принаймні на посів. Варя промовчала. Лише вона знала таємницю. Того зерна, яке вони виростили та зібрали, не вистачило для сплати податків, тож батько прийняв рішення піти на обман, жаліючи рідних. Невідомо, як він зміг так побазарювати, бо ще в серпні оголосили закон про спекуляцію, за яким можна було отримати від п’яти до десяти років ув’язнення. У місті не вдавалося нічого ні продати, ні купити, бо діяла карткова система. Напевно, батька беріг янгол-охоронець, зглянувшись над головою родини, який так щадив свої рідних.

Варя була впевнена, що грошей, виручених від продажу бичка, не вистачило б на сплату податків та купівлю зерна. Найімовірніше, батько знову поміняв царські червонці. Бідний, суворий та добрий тато! Бачачи, як хвилюються його близькі, як переживають, що не зможуть сплатити податки і його заарештують, він пішов на такий крок. Ніхто не помітив його святої неправди, окрім Варі, яка ніколи про це не скаже. Батько радів як дитина, коли мати задоволено оглянула комору, де золотіло зерно, коли усміхнулася його донька, сказавши, що тепер буде все добре…

– Ти вже тут? – стиха спитала засапана Ольга.

– Ходімо? – підвелася Варя, прихопивши лопату.

– А я ще й молоток прихопила, – сказала Ольга. – За пояс спідниці приховала.

– Навіщо?

– А якщо нас спіймають? Ти гадаєш, я так просто здамся?

– І що ти робитимеш тим молотком? – з острахом запитала Варя, ледь встигаючи йти за сестрою.

– Сама здогадайся!

Далі пішли мовчки. Село ніби вимерло, але жінки знали, що не вони одні не сплять глухої ночі. Скрута жене людей на колгоспні поля збирати залишки врожаю. Потрібно бути обережними, бо навіть на тих полях можуть піймати та посадити за ґрати за розкрадання державного майна. Уже діє триклятий закон, який охрестили у народі «закон про п’ять колосків».

Жінки дісталися посадки, присіли відпочити за кущами терну. Вони до болю в очах вдивлялися в простір, але стояла така темінь, хоч око встрель. Вони довго прислухалися до кожного шелесту, перш ніж рушити на поле. Мовчки перехрестилися і, зігнувшись, ніби це робило їх менш помітними, пішли вперед. Одразу ж руки замість стерні намацали ріллю. Спочатку вони навіть не зрозуміли, що то таке. Ольга прошепотіла до Варі: «Я не могла помилитися. Тут була посіяна пшениця».

– А ти впевнена? – Варя й